Но, с другой стороны, главное идеологическое предпочтение Украинки — это украинский национализм. Поэтому в статье все внимание фокусируется на обвинениях в адрес Москвы. Поскольку параллельно с ней над аналогичной темой работал еще один украинский социал-демократ, она предъявляла к его статье претензии такого рода: "Найменше я вдоволена з уступу про історію відносин прилученої України з Москвою… мало виразно, голословно, а подекуди і зовсім некритично. Коли б згода авторів, то чи не краще б нам так поділити працю, що автори ще скоротили сей уступ (в найзагальніших рисах тільки згадавши найрізчі провини Москви), а я б його розширила і зробила б головною основою своєї праці (як се вже й роблю тепер)… Таким способом обидві роботи доповняли б одна другу (та можна б старатись, щоб вони і читачам в руки доставались поряд)".
Ни о какой объективности речи не идет. Ее интересуют только одно: "провини Москви". "Я це все думаю, як назвати свою роботу (се для мене страх трудна річ — заголовки!)… Думаю назвати: "Наша воля під білим царем" або "Наше життя під царями московськими, православними" — зважте, котре ліпше і так надрукуйте". Но неужели у царей московских перед Украиной были только "провини" и не было ровно никаких заслуг? Или, может быть, Украинка их просто не знала? Ни то и ни другое. И заслуги были, и Украинка их прекрасно знала. Просто она сознательно искажала украинскую историю в угоду своей идеологии.
По словам Зерова, "Драгоманов писав, обороняючи від ударів українських діячів кінця 18 та початку 19 століття, що "без північних берегів Чорного моря Україна неможлива як культурний край"; що "московське царство виповнило елементарну географічно-національну завдачу України", підбивши Крим та Чорноморське узбережжя та що не без причин оточила хвалою постать Катерини Другої українська інтелігенція 18 в.". Племянница прекрасно знала
Прекрасно знала она и мнение своего любимого брата Михаила, который так писал ей в 1897 году: "На моє здання, тепер Росія мусить, повинна забрати Босфор, що б там не сталося з того; це її довг перед Україною і всім полуднем, — з момента Переяславської Ради вона зобов’язалася це зробити і по цей день не виповнила. Тепер настав останній час, час ліквідації турецької спадщини, і як там держави і дипломатія не старайся, а Туреччина здихає і розпадається на кавалочки і розлізеться, хоч там що хоч. Коли культурна Польща не вдержалась, так куди дикому турчину втриматись". Вот еще одна "найрізча провина" русских православных царей, а так же их "довг" перед Украиной. Еще с Переяславской Рады. Двести лет воевали с Турцией, а "довг" так и не отдали. В Первую мировую войну пытались отдать, но революционеры (в том числе и украинские соратники Украинки) нанесли России удар в спину. Так она и остается поныне в вечном долгу перед Украиной.
