Можно подумать, что это письмо написал какой-нибудь русский держиморда и великодержавный шовинист. Но нет: это был родной брат Украинки. Казалось бы, он просто повторил известную мысль Достоевского: "Константинополь должен быть наш". Но здесь имеется один нюанс. Для украинских националистов захватническая политика — это когда Российская империя (как "тюрьма народов") захватывает Крым или Босфор для себя. Но когда она делает то же самое для Украины во исполнение своего "довга з момента Переяславської Ради", то это уже будет дело благое и необходимое. Даже если его осуществляет все та же "тюрьма народов". Оказывается, и от нее может быть польза. Впрочем, ни дядя, ни брат Украинки не мыслили Украины вне федерации с Россией. Она писала Кривинюку: "Ініціатива до федеральних відносин була давно зроблена з боку українців, ще за часів Драгоманова, та навіть Шевченка, і потім повторялась не разі не була підтримана з боку "старших братів", — нехай же вони тепер, коли хотять, самі шукають нас, а нам уже нема чого накидатися, бо нарешті се понижає нас, що ми ліземо брататись, а нас навіть і не завважають, чи ми є на світі. Годі! Коли ми станемо для "братів" цікаві, то, повірте, згадають і знайдуть вони нас і самі".
И о "тюрьме народов" — ему же: "Дурна людська натура, отже ми, українці, родимось, живемо і гинемо в тюрмі, і все не можемо до неї звикнути, а вирвемось із неї і — сумуємо, немов за добром!"
При кажущихся различиях, Украинка и ее брат были непоколебимо уверены в одном: Россия перед Украиной в долгу. Например, в письме Кривинюку (февраль 1903 года) встречаем такие расчеты: "Мені здається непрактичною гадка двоязичного видання. Російської літератури і так виходить незмірно більше, ніж української, і грошей з української території пішло на те вже стільки, що пора нам "вертати своє". Я вважаю слушним, щоб скоріш, наприклад, "Революционная Россия" видавала в свій кошт переклади своїх видань на українську мову, ніж щоб молоді і убогі українські організації видавали російські праці, бо для кого вони мають служити? Коли для Великоросії, то ми заубогі на такі дарунки "старшим братам" — ми вже й так дали їм більше, ніж самі взяли, навіть "податків крови" для терористичного руху, — коли ж ті російські видання призначаються для України, то се не наше діло служити "обрусению", хоч би й революційному". Что украинские революционеры активно участвовали в политическом терроре, это чистая правда. Но и при всем желании Россия никогда не смогла бы удовлетворить
