Я не на те, слова, ховала васі напоїла кров’ю свого серця,щоб ви лилися, мов отрута млява,і посідали душі, мов іржа.Промінням ясним, хвилями буйними,прудкими іскрами, летючими зірками,палкими блискавицями, мечамихотіла б я вас виховать, слова!Щоб ви луну гірську будили, а не стогін,щоб краяли, та не труїли серце,щоб піснею були, а не квилінням.Вражайте, ріжте, навіть убивайте,не будьте тільки дощиком осіннім,палайте чи паліть, та нев’яліть!Может быть, какие-нибудь безнадежные пацифисты и выберут осенний дождик. Но она предпочитает безумные песни. О чем — не важно, лишь бы кровавые:
Хотіла б я уплисти за водою,немов Офелія, уквітчана, безумна.…Потім би на хвилізостався тільки відгук невиразниймоїх пісень, мов спогад, що зникає,забутої балади з давніх часів;в ній щось було таке смутне, криваве…Безумная песня выходит из подчинения автора и он становится одержим ею:
…Ні! я покорити її не здолаю,ту пісню безумну, що з туги повстала,ні маски не вмію накласти на неї,ні в ясну одежу убрати не можу, —б’є чорними крильми, мов хижая птиця,і ранить, як тільки я хочу приборкатьїї силоміць. Гей, шаленая пісне!І в кого вдалась ти така непокірна?…Нема тобі впину. Тобі все одно,що стрівши, вогонь доведеш до пожежі,що хвилі, спіткавши, розгониш до бурі,що темнії хмари в хаос помішаєш,що вбогу хатинку, останній притулок,важкою лавиною скинеш в безодню, —тобі все одно! Той нехай собі плаче,хто іскру лишив на шляху необачний,хто човен не певній воді доручив,хто вийшов в дорогу темненької ночі,хто вбогу хатину, останній притулок,поставив високо над краєм безодні, —вдалась ти крилатою, — мусиш летіть!Так, вільна, вільна пісня! Я не знаю,на щастя чи на горе тая воля……Непросіть потіх иви всі, що смутні, від такої пісні.Нічого в ній лагідного нема.Вона від туги й розпачу зродилась,за скритий жаль вона помститись хочевогнем, отрутою, мечем двусічним туги.Коли вам страшно — геть ідіть з дороги!…Не треба їй ні сліз, ні спочування,їй треба тільки волі і простору.Так божевільний волю здобуває,щоб гнатися на безвість до загину…Летить безумна пісня — стережіться!Бо жаль ваги немає, так, як смерть!Жалость здесь не играет никакой роли. Совсем другое дело — смерть. Забужко комментирует это безумное творчество так: "Ерос", як і природа, не знає добра і зла… Такою самою етичною нейтральностю відзначається й творчий ерос — пор. у "Ритмах" звертання до власної "пісні" (10, 457).
Далее самозванный поводырь народных масс сетует:
О, як то тяжко тим шляхом ходити,широким, битим, курявою вкритим,де люди всі отарою здаються…Но кто же оценит подобные страдания и стенания? Разве что другой сверх человек? Только такая публика способна оценить и кровавые "Червоні легенди":
