Однако дворянин Петр Антонович Косач (брат "тьоті Єлі") имел свое "революционное" прошлое: "Коли батько був, здається, на другому курсі в Петербурзькому університеті сталися так звані тоді "студенческие беспорядки". Багато студентів покарали, в тому числі й батька". "Кара" была следующей: "Він тоді переїхав до Києва і вступив до Київського університету теж на юридичний факультет, на якому проходив науку дуже успішно й гарно закінчив його". Затем он сделал неплохую карьеру, но "революционная" закваска сохранилась: "З російських письменників чи не найулюбленішим батьковим письменником був Салтиков-Щедрін. Читати з батьком Щедріна було просто насолодою, так батько досконало знав, як треба розшифровувати всі щедрінські "иносказания", так гарно він умів коментувати всі твори Щедріна". Ему здесь и карты в руки. Ведь он сам был одним из тех царских чиновников, которых высмеивал Щедрин. Как писала О. Пчилка: "В Луцькому по службовому становищі мій чоловік (він був не тільки "председатель съезда мировых посредников", але й "предводитель дворянства") був у близьких стосунках із владою і цивільною, і військовою…" Именно о таком образе действий в народе говорят "держать фигу в кармане"… В такой атмосфере и рос ребенок, написавший:
Забужко в этом стихотворении усматривает нечто небывалое: "У випадку "тьоті Єлі" травма спричинилася до одного з унікальних у світовій літературі дитячих "моцартіанських" інсайтів, коли художня інтуїція випереджає соціальний розвиток індивіда" (10, 449). Но у этого "чуда" простое объяснение. Если бы "дитячий інсайт" каким-то образом вдруг не совпал с "соціальним розвитком" ее семейства, это было бы настоящее чудо. Но никакого чуда не произошло. Весь "соціальний розвиток індивіда" в данном случае протекал в семье, где бедный ребенок буквально от рождения слышал (только в прозе) одно и то же: "ні долі, ні волі нема". И когда она стала рифмовать, то никакого другого содержания у нее быть просто не могло. Так "соціальний розвиток" окружающих заменил ребенку свой собственный (которого тогда еще не существовало).
В связи с этим можно вспомнить мнение Забужко: "Нашему лесезнавству досі бракувало якраз виробленого погляду на історію родини Драгоманових-Косачів як на модельну для всього українського визвольного руху XIX ст. (декабристи, старогромадівці, радикали і т. д.)" (10, 440). Первое стихотворение Украинки было эмоциональным ответом на несчастье с любимой тетей. А далее пошло уже более осознанное конструирование песен с неизменным рефреном: "все плохо", "все очень плохо". Потому что, если плохо не все, то нужны постепенные улучшения, скучные реформы. Но нужна революция. Поэтому плохо абсолютно все.
Проживая у дяди в Софии, Украинка писала на родину: "Я тепер дуже лиха і від злості по ночах пишу поему (натуру тяжко одмінити)". Негативных эмоций хватало и на дневное время суток: "Далебі, читаючи твори великих письмовців англійських XVII століття, думаєш: чом я не живу хоч у ті часи, що з того XIX віку, коли ми так ганебно пропадаем та ще й мовчки?" Непонятно только одно: "мовчки" — это про дядю или племянницу? Все остальное понятно. XVII век в Англии — век революции. А революция — это именно то, что нужно: хоть во Франции XVIIІ века, хоть в Англии XVII-го, хоть в Голландии XVI-го, хоть… Все сгодится в качестве примера для России. Лишь бы это называлось "революция".
