Помикевичева. Досі ви, меценасе, не задумувалися так глибоко над ними.
Помикевич. Я й тепер, Мілено, так би мовити, маю певні застереження щодо них обох.
Помикевичева. Може, знов ваша заздрість? Ви рішуче стараєтеся, меценасе...
Помикевич. Ні, не це в мене на думці було, Мілено. Я хотів лишень попередити тебе, що не слід би тобі їм у всьому віру давати...
Помикевичева. Ви знову боїтеся за мене, меценасе?
Помикевич. Боже борони! Не за тебе я боюся...
Помикевичева. А за кого ж, якщо вільно знати?..
Пом и ке ВИЧ. Я... я зовсім пе боюся, Мілепо. Воно тільки, бачиш, молодим людям не завжди вірити треба. Я й сам був молодий, доводилося не раз один збрехати. Говориш наче правду щиру, й самому тобі здається: дійсно правда! А подумаєш отак, роздумаєш — і, виходить, брехня неймовірна! Отож, якщо б ш-ч-чось таке,— так ти не вір, Мілено, брешуть хлоп’ята!
П о м и к е в и ч е в а. Меценасе, вважайте, щоб не було скандалу!
П о м и к е в и ч. Мілено, вони тобі все-таки щось сказали?!
П о м и к е в и ч е в а. Не сказали нічого й, може, тому лишень, що я нецікава на ваші, меценасе, адвокатські справунки. Я лишень пригадую вам, що ви унещасливи- ли мене, ставши моїм чоловіком. Ви мене вбили тоді в своїх власних очах. Коли б ви схотіли знищити мене ще й в очах прилюдної думки,— горе вам тоді, меценасе! Прізвище Помикевич мусить бути без плями, бо я його ношу. Ви чули, меценасе?
Помикевич. Про... про це ніхто не довідається, Мілено...
Входить Д з у н ь о.
Д з у н ь о. Отець Румега.
Помикевичева. Пане Дзуню, ви постараєтесь опісля поговорити зі мною. Про що,— нехай вам очі мої скажуть, а в них знайдете тільки гнів і жаль смертельний...
Д з у н ь о. Якщо ходить про жаль, то ви його саме в цей мент і в моїх очах...
Помикевичева виходить направо.
Помикевич
Д з у н ь о. Саме тепер чекає отець Румега в канцелярії...
Помикевич. Попросіть його краш-ч-че сюди! Невже ж мусила ота баба в цілу справу вмішатися?..
Д з у н ь о. Про що говорите? Ваша дружина знає?..
П о м и к е в и ч. Ну, не знає, звідкіля ж їй знати? Не скажу ж я, та й ті щойно гроші дістали. Бабським нюхом відьма передч-ч-чуває.
Д з у и ь о. Тож вспо койтеся і будьте тигром бенгальським, меценасе!
Помикевич.Л якш-ч-ч-чо покажеться вкінці, що ми з вами не тигри, а звичайні собі кітки патлаті, безталанні?
Д з у н ь о. Тоді вам, вже як послові, буде легше погодитися з цією думкою. А поки що кігті нагостро, ме- ценасе!
Помикевич. Народ мій! Скільки кривавого поту коштує іноді бажання праці для тебе!..
Дзуньо виходить. За хвилину входить Румега. За пим