Unknown полностью

Д з у п ь о з портфелем. Помикевич і Румега мовчки кла­няються собі й сідають. Довша мовчанка.

О. Румега. Ви не читали сьогоднішніх газет?

Помикевич. Ні, на жаль. Я що лиш ідучи спати читаю. А ш-ч-чо таке, отче?..

О. Румега. Нічого, бо я теж не читав.

Помикевич. Гм... Гм...

О. Румега. Гм... Гм... Довго вже в тих газетах ні­чого нового нема.

Помикевич. Довго... гм... гм...

Дзуньо. А як легко можна би порадити цьому. Якусь інтересну новинку про відому особу, якусь інте­ресну знимочку і — сенсація готова. Тоді й найбільше шануючі себе люди почали би читати газети. Не так, па­не меценасе?

Помикевич. Так, гм... гм... особливо, коли знимоч- ка вийде інтересна. Ось, наприклад, отець посол Румега яко добродій. На цілу першу сторінку портретик отакий, а під ним віршик товстими черенками про пастиря з серцем голубиним, що сирітку бідну до нього пригорнув, пригрів, що їй маєток залишив. Приклад з нього беріть, побожні християни!

Дзуньо. Українські громадяни!

П о м и к е в и ч. Чи не гарний був би віршик, отче после?

О. Румега. Якось сьогодні не дуже промовляє мені до душі поезія. І взагалі ця поезія... Не дуже мені до неї з моїм здоров’ям...

Помикевич. Саме сьогодні, отче, ми мали б під­ставу припускати щось зовсім інше...

Пауза. Піп добуває з кишені гаманця.

0. Р у м е г а. Я саме прийшов до вас...

Дзуньо. Отче, не турбуйтесь...

Помикевич(ховає попові гаманця назад у кише­ню). Отч-ч-че, не хвилюйтесь!

Пауза.

О. Р у м е г а. Я... я зовсім не хвилююся. Хто вам ска­зав?.. Невже ж, на вашу думку, я мав би причину хви­люватися?

Дзуньо. Ви вважаєте, меценасе, що всечеснішому при підписуванні заповіту задрижить перо в руці? Якщо так, то ви трохи низько оцінюєте великодушність і непо­хитність взірцевого пастиря і громадянина.

Помикевич. Вибачте, отче после! Ніколи я в цьому не сумнівався.

Пауза.

О. Р у м е г а. Ви дуже навіть чемні, та вибачте, па­нове, за півгодини мій потяг відходить.

Помикевич. А ви ш-ч-ч-че не їдьте, отче после!

О. Р у м е г а. На превеликий жаль, мушу їхати. Ви ж самі знаєте, з моїм здоров’ям та ще й посольські обов’яз­ки...

Дзуньо. Невже ж, отче после, посольські обов’язки дозволять вам забути про обов’язки не менше важні й пе­кучі?

О. Румега позіхав.

Помикевич. Ви кепсько спали, отче после?

О. Румега. Навпаки, зовсім добре спав, меценасе, та з моїм здоров’ям мало це... Тож вибачте! (Встає.)

Помикевич. Ви з свого боку, отч-ч-че после, ви­бачте, ш-ч-чо ми вас сюди запросили, та на це була по­важна причина.

О. Румега. Невже ж не можна відкласти справу хоч би з огляду на моє здоров’я.

Помикевич. Ми подбали, отче после, щоб ця спра­ва не взяла вам багато часу. Пане товаришу!

Дзуньо добуває з портфеля папір.