Unknown полностью

Д з у н ь о. Можемо тільки взаїмно себе поздоровити, мецеиасє; тим паче, що саме перед хвилиною я просив ру­ки в панни Лесі і...

П о м и к е в и ч. І — не дістав гарбуза. То Леся в кан­целярії?

Д з у н ь о. Леся не покине своїх обов’язків, заки не покличуть її обов’язки сімейні, меценасе...

Помикеви ч. Воно дуже мене тішить.

Д з у н ь о. Це незвичайно гарно з вашого боку, тим більше, що вам, гадаю, нічого більше не остае тут, як тільки безкорисно радіти її щастям.

Помикевич. Ви про... Ах, так! Ну, як же! Що більше, треба її ш-ч-чиросердо поздоровити. (Іде в на­прямку канцелярії.) Ага! Пане товаришу! Як ви думає­те? Чи це мешкання буде відповідати посольській гід­ності? Я хотів спитати, чи не буде воно тісне трохи, тобто не репрєзентаційне. Ви ж самі знаєте, посольські обо­в’язки...

Д з у н ь о. Це краще відкладіть до часу, коли станете сенатором, а поки що... поки що позолотіть рамці до «В’їзду Хмельницького у Київ»! *

Помикеви ч. Ч-ч-чудова ідея! Мені теж це на дум­ку приходило. А що б ви сказали, коли б так Тарасові золоті вуса приправити?

Д з у н ь о. Гарна думка, меценасе.

П о м и к е в и ч. Правда, гарна?.. Це, знаєте, пієтизм для генія вимагає цього, пієтизм для старенького... (ви­лазить на крісло, здіймає із шафи гіпсовий бюст Шев­ченка й цілує його в губи) для старенького... Пане това­ришу! Як гарно, як ч-ч-чудово почувати себе па верхів’ях. Ви бач-ч-чите, пане товаришу, ш-ч-че ніколи мені так високо не ходили груди! Пан — посол — доктор Помике- вич!.. Ах!

Входить Помикевичева.

П о м и к е в и ч е в а. Меценасе. Невже ви й прилюдно

мусите мене соромити? Це трагічне!

II о м и к е в и ч. Ш-ч-че більше трагічне, коли дружи­на не розуміє вірлиних поривань свого чоловіка!.. (Вихо­дить у канцелярію.)

П о м и к е в и ч е в а. Пане Дзушо! Маю підставу при­пустити, що ви поясните мені, що це все має значити.

Д з у н ь о. Не знаю, що саме тривожить вас, пані.

Помикевичева. Дуже багато, а радше все, мій пане! Від ваших таємних нарад до екстраваганцій мого чоловіка включно. Ви мовчите, ви засоромились, пане!

Д з у н ь о. Невже ж я мав би соромитись того, чим інші люди справедливо б пишалися.

Помикевичева. Ви маєте на думці...

Д з у н ь о. Любов до вас, пані.

Помикевичева. Пане Дзушо, не завдавайте болю!

Дзуньо. Ви його, пані, вже моїй душі завдали.

Помикевичева. Говоріть, будь ласка, ясніше!

Д з у н ь о. Ви втратили довір’я до мене.

Помикевичева. А ви, ви заслуговуєте на нього?

Д з у н ь о. Нехай вам ваше серце скаже, пані.

Помикевичева. Мій розум сказав мені щось зов­сім інше, аніж сказало серце.