Д з у н ь о. Отче после! З приводу нового акту терору з боку наймитів Москви вважаю необхідним, щоб відповідні чинники скликали в найближчу неділю протеста- ційне віче. Про це ви, отче после, напевне подбаєте.
Помикевич. Мало цього! Ми па трибуну трупа жертви покладемо, ш-ч-чоби знали агенти московсько- більшовицькі, що як ввірветься терпець, то й неживі заговорять!
Непомітно стає між ними Пипцьо. В пього перев’язане
хустиною обличчя і гарбуз під пахвою. Помикевичева, не помічаючи його, витирає хусточкою очі.
Пипцьо
У сі. А!
Пипцьо. Ніяк отак не мона...
Усі. Пипцьо!..
Пипцьо. За те, що душу свою клав, що одним фронтом воював!..
Помикевичева. Пане Пипцю, невже ж ви ще живете?
П о м и к е в и ч. Ми вже думали віче скликати, пане Пипцю!
Д з у н ь о. Віче з вашим трупом, пане Пипцю!
О. Р у м е г а. Може, він все-таки помре ще до неділі, панство.
Пипцьо. А хто ж тоді, на вашу думку, дорогі товариші і приятелі, національну шумськівсько-троцьків- ську «Криваву заграву» видав би?
Помикевичева. Після такого факту моє сумління не дозволило б мені співпрацювати з органом, який...
Р и п ц ь о. Який, на мою думку, не сміє зватися довше кривавим, бо на ньому була б тоді кров нашого Пипця, кров тисяч тисячів Пипців.
Д з у н ь о. Думаю, що в інтересі справи й самих панів редакторів буде назвати журнал «Жовто-блакитною загравою».
Помикевич. Тим паче, що це дало б йому підтримку усього свідомого українства па чолі з отцем Румегою яко меценасом рідного мистецтва.
Помикевичева. Журнал займатиметься заслугами ідейних провідників нації...
Рипцьо. І буде ілюстрований, отче после!
О. Р у м е г а. Можете бути певні, панове, моєї підтримки.
Рипцьо. Невже ж ви не чуєте, товаришу Пипцю?
П и п ц ь о. Чую і бачу, дорогий товаришу і приятелю; бачу, що даремне боровся я, даремне стільки літ витримував лінію. Попався Пипцьо вкінці, Пипцьо — жертва сіонських протоколів!..
Рипцьо. Я теж, товаришу Пипцю, боровся, я теж з усіх сил витримував лінію і сьогодні, коли переконався, що тільки в єдності української нації запорука відсічі ворогам, що розпинають пашу неньку кати московсько- більшовицькі,— я кличу грімким голосом: «Жовто-блакитна заграва» хай живе!
Пипцьо. «Жовто-блакитна заграва» хай живе!
Усі співають «Ще не вмерла...» Пипцьо кладе гарбуза перед
меценасовою, опісля всі виходять ув їдальню.
Здається, і ми співали, товаришу Рипцю!
Рипцьо. Самі ж свої чули, товаришу Пипцю!..
Пипцьо. От щастя, товаришу Рипцю!..
Виходять.
Кінець
П’ЄСА НА 16 КАРТИН
ДІЯ ПЕРША
Лекція грецької мови. З глибини коридора чути фісгармонію й хоровий спів дітей. Вікпа залу в розквітлий сад. Пауза.
Снідавський. Не скажеш, Микитюк?
Микитюк стоїть — не ворухнеться.