- Цей будинок пов'язаний з ще декількома, розташованими в різних частинах материка. Тому, якщо знайдеш інші в тебе буде власна телепортаційна система, - одразу доповів Коша.
- А чому колишній власник продав крамницю?
- Тому що не знав ключа, бо був звичайною людиною. А ти ключ розгадала, бо дракон. Так що, ласкаво просимо додому.
- А що за ліс за вікном?
- То Дикий Ліс. Але не лякайся, в цій місцевості він безпечний. Всі тварі зібралися біля гір та узбережжі, на кордоні. Вони люблять на обід тих хто пришов на них полювати.
З Кошою ми одразу здружилися, й я пообіцяла регулярно поповнювати запаси продуктів, особливо чаю, а той готувати, прибирати та слідкувати за порядком. Також домовий приніс мені сувій з заклинанням дозволяючи відкривати двері в потрібну місцевість, а не бігати кожного разу між дверима та каміном. На жаль в інші міста доступу не було, потрібно було вручну відкривати. До речі, руни після прочитання заклинання зникли, замість них утворився орнамент із квітів.
Ввечері я привела Самідіра з платної конюшні, а з “Червоного Яблука” принесла вечерю, та ми з домовим влаштували свято в знак новосілля.
Я витратила ще два дні та жменьку срібників, купуючи все необхідне для комфортного життя в будинку, від крупи до подушок. А сьогодні вперше наважилася поїхати на розвідку цієї місцевості. Компас був зі мною, тому я не боялася загубитися. Тільки іноді здригувала, коли місцеві живі чи не живі істоти шуміли у лісі. А ось Самідір був спокійним, що добре впливало на мене.
Десь приблизно через годину, продирання крізь кучугури та буреломи, ми раптом вийшли до руїн, де було вирішено зупинитись, щоб розім'яти ноги та зробити ковток, все ще теплого чаю зі фляжки, схованої під курткою.
- Як вважаєш, чи вони не небезпечні? - запитала я в Діра, вказуючи на руїни.
Кінь, звісно, відповісти не міг, але лише тикнув носом в моє плече. Сприйнявши це за схвалення, пішла на розвідку пішки. Я попереду, Дір за мною.
Колись це, мабуть, було гарне місто. Зі своєю історією, легендами, звичаями. Але зараз це були голі стіни без дахів з чорними дірками вікон. Все, що залишилось від будинків.
У всьому цьому мені вдалося знайти відносно цілу споруду. Вона мала дах та скошені кам'яні двері, щілина в яких дозволяла проникнути до середини. Але чого не було, так це вікон, навіть натяку на них. Лише стіни в павутині, сторічний пил та сніг біля входу. Найбільш всього воно нагадувало склеп. Попри все це я наважилась на самостійний огляд. Діставши сірники, запалила смолоскип, взятий на всяк випадок за рекомендацією домового. Й добре що послухала, у середині було темно, наче в сраці троля. Наскільки там темно й гадки не мала, та так завжди висловлювався Террі.
Інтуїція мене не підвила, це дійсно був склеп.
Навпроти дверей, біля дальньої стіни стояв вівтар. Уздовж інших стін йшли ряди кам'яних химер різних видів. Стельова ліпнина давно відвалилася й тепер лежала на підлозі разом із впалими колонами, заважаючи пересуватися.
Від несподіваного шереху я перечепилася та впавши, болісно вдарилася носом об камінь. Й звісно пішла кров. Хустинка з собою була, десь глибоко у внутрішній кишені куртки. Поки шукала, переді мною з’явилася висока фігура, загорнута з голови до ніг в ганчірки, що сильно пахли цвіллю.
- Кров, - застогнало воно та протягло до мене кісткову руку.
Від руки я ухилилася, проте сама істота, незважаючи на весь хворобливий вигляд, виявилася дуже спритною, наче хижак на полюванні. Я й оком кліпнути не встигла, як її обличчя виявилось поруч з моїм, а шорсткий язик облизнув з мене кров. Істота на мить відійшла від мене та знову сказала: “кров”, а її очі запалали червоними.
- Ще, - промовило воно друге слово, й знову потягнулося до мене.
Я вже почала вкриватися лускавками для захисту, як тіло створіння скрутило судома та воно голосно завило. Відскочивши від мене почало носитися по склепу, натикаючись на стіни.
- Що?!! Що ти зробила?!! - Вило воно все голосніше й голосніше. А після чого, повністю ставши чорним туманом, розчинилося у повітрі.
Ось тут я відмерла. Озирнувшись по сторонах, та не став більше ризикувати, поспішила залишити склеп.
Діра на місці не опинилося, але, слідуючи слідам, залишеними ним, знайшла свого коня за два квартали на площі, де в центрі була триметрова статуя чоловіка без голови.
- Ти де був? Що, якби мене з'їли? - запитала в коня.
Він подивився на мене своїми величезними каріми очима й сором'язливо відступив.
- Гаразд. Йдемо додому.
Сівши в сідло, ми якнайшвидше залишили руїни позаду.
***
- Швидше за все, це був вампір, - вніс вердикт Коша, наливаючи чай у чашки.
- Вампір?
- Ну, так. Він, мабуть, пив кров тварин у лісі. В іншому випадку ти б з ним не впоралися.
- А я й не впоралась. Стояла як статуя в музею. Він сам втік. Спробував мою кров, закричав й став туманом.
- Туманом кажеш, - а сам замислившись замовк, але все ж простягнув чашку та уважно на мене подивився, - ти у нас дракон. Цікаво виходить.
- Що в цьому цікавого? - прийнявши напій запитала я.