Та вампіру моє запрошення було не потрібне, уже уплітав смажену ковбасу за обидві щоки, й здавалося, ковтав, майже не жуючи.
- Як смачно. Давно такого не їв.
- Давно це скільки? - Запитала я, простягаю фляжку з узваром.
- Не пам'ятаю. Ще до сну.
Вампір, вгамувавши перший голод, став, їсти більш обережно, ретельно пережовуючи.
- Дивись, з довгого голоду, переїдати шкідливо.
- Я їв. Нещодавно.
- Мій бутерброд?
- Його теж.
Я насторожилася й про всяк випадок почала частково покриватися лускою.
- Кролів багато. Але сире м'ясо не смачне, – продовжив вампір.
Трохи заспокоївшись, почала розглядати співрозмовника. Біле волосся, що розсипалося по спині, діставало, напевно, колін. Шкіра мала трохи сіруватий відтінок і виглядала пергаментною. Очі червоні. Гострі зуби та пазурі. Сам високий, приблизно як Террі, але худий, що скелет можна вивчати. Весь закутаний в обшарпану тканину, невизначеного кольору. Як не мерзне?
- Чого тобі? - Запитав він, помітивши мою зацікавленість.
- Думаю, як тобі не холодно?
- Холодно?.. Так, часом стає дуже холодно. Та зараз мені тепло.
І як це розуміти?
- Як тебе звати? - Вирішила продовжити розмову. - Я Ятаар Ольше.
- Вальдегор Та... Ка... Не пам'ятаю як далі.
Від усвідомлення цього він розлютився, навіть шматок каменю від вівтаря відламав.
- Ти мене не боїшся. Чому?
Замість відповіді я повністю вкрилася лускою. При цьому випустивши хвіст та крила. У новому одязі, зшитому спеціально, це можна було зробити без втрат.
- Ти дракон! Ось чому твоя кров на мене так подіяла!
- Як так?
- Я тепер не боюсь сонячного світла. Можу, їсти звичайну їжу. Не втрачаю контролю над собою від запаху крові. До того ж, я знову почав відчувати холод, тепло.
- Але ж її була зовсім крихітка.
- Схоже, цього вистачило для змін.
- А це так на кожного вампіра буде діяти?
- Не знаю, але на Вищих точно.
- А ти знаємо вищий?
- Так. Був. Але після того, як спробував твоєї крові й сам не знаю хто я.
- А як тут опинився?
- Не пам'ятаю. Я прокинувся в цьому склепі від чиєїсь магії.
Я навіть здогадуюсь, чия це була магія. Я тоді якраз зняла печатку-захист з домівки.
- Приходь завтра після полудня до будинку. Пригощу ще їжею.
- Прийду, - погодився вампір й знову зник чорним туманом.
- Забери свого фамільяра! - попросив вампір, сидячи на дереві.
- Якого свого фамільяра? - запитала я з сусідній гілці дуба, куди нас загнав здоровенний вовк.
- Та ось його, - відповіла той, та вказав на звіра.
- Це не моє… - й заткнулась. Щось знайоме було у вовку. Темно-коричневе хутро, пісочні підпалини на лапах, хвості та грудці. І запах. - Самідір?
Звір перестав скалитись й дружно замахав хвостом.
Так! Так! Так ось якого коня мені підсунув ельфятишка. Фамільяра! Але ж це здорово? Мабуть.
Обережно спустившись, я підійшла до екс-коня і погладила його.
- І як тепер на тобі їздити? Куди сідло кріпити? - Запитала я у хвостатого, а сама прикинула розміри вовка. Якщо трохи підігнути ноги, то той у такій подобі, запросто міг замінити коня. А ще його зараз буде легше між Лісом та містом переміщати. Тягти коня по драбині, те ще задоволення.
Ляск, й ось переді мною стоїть мій шоколадний скакун. Тим часом Вальдегор ризикнув залишити гілку, але чергове перетворення фамільяра на вовка не дозволило йому спуститися.
Як зручно.
- Самідір! - Спробувала заспокоїти звірюгу, коли зрозуміла, що для мене небезпеки немає. - Це наш гість. А з гостями належить бути чемними.
Дір уважно подивився мені у вічі, лизнув щоку й побіг до будиночку.
- Можеш спускатись.
- Ти не казала, що маєш імперського фамільяра.
- Сама не знала.
- Як не знала? Тобі коли його продавали не сказали?
- А я його й не купувала. По дорозі знайшла. Нічийного. Мені потрібен був кінь, й порадили взяти до себе.
- Неймовірно. Той хто тобі його порадив, мабуть, трохи схиблений.
- Друзів ображати не дозволю.
- Я не хотів образити. Просто здивований. Хто в цьому світі не впізнав імперського фамільярна драконів?
- Ельф.
- Ельф?!!! Цікаво, а скільки йому років? Мабуть ще дитина.
- Та ні, дорослий. Дев’ятнадцять виконалась в минулому році.
- Ельфи ж безсмертні, тому дев’ятнадцять не так вже й багато.
- Сказав той, хто навряд чи набагато старший.
- Десь так. Тобто інші зовнішності ти ще не бачила? – повернувшись до обговорення фамільяра запитав вампір.
- А будуть ще?
- Будуть. Їх десь сім.
- І чим мені його тепер годувати? - це питання було адресоване швидше самій собі, ніж гостеві.
***
З того самого дня Гор, так скоротили ім'я вампіра, став частим гостем у нашому домі. А незабаром він й зовсім переїхав жити, бо ночувати в снігу, навіть у новому одязі, стало неможливим, через нормалізовану чутливість до температури.