Двері закрилися голосніше, ніж слід, але іллін навіть не звернув на це уваги. Або прикинувся, що не звернув.
- Зараз же поговоримо про тебе, - дочекавшись коли ми залишились на одинці, продовжив чоловік.
- Дивно. А я думала, про те чому ви збрехали на рахунок Дикого Лісу.
- Я не брехав. Хоча з нього й очікується вторгнення та не згасає надія, його оминути. Тому повернемось до вас. Як ви побачили напад?
- Я його скоріше відчула, - зізналася, хоча було бажання не відповідати. З вередливості. Але все ж розуміла, що вічно грати в мовчанку не вийде. Та й не моє життя ми зараз обговорюємо. - Мене оточували азарт, заздрість, відчуття переваги, тощо. Але також були й злість та бажання не програти. Навіть не знаю, чи спочатку помітила ніж, а потім створила стрілу, чи навпаки. Але жбурнула вогняним заклинанням чисто рефлекторно. Мабуть, потрібно було спочатку обміркувати, а потім атакувати.
- В цьому випадку твої рефлекси спрацювали як потрібно. Але в мене інше питання: ти впевнена, що бачила саме ніж?
- Так. А що, це було щось інше?
- То була не справжня зброя, а заклинання у вигляді ножа. Воно було сховано ілюзією невидимості, то що ти його побачила – дивовижно.
- Я бачила, як Феттер витяг його з чобота, - приголомшила черговою заявою.
- Не добре, - тільки й сказав на це декан. – Якщо ти вже закінчила ображатися та додатково займатися у Стера, треба продовжити заняття з емпатії. Тим паче, що твій артефакт майже не допомагає.
Чоловік змінив тему розмови, щоб раптово чогось не сказати того, що знати мені не потрібно.
- Я питала про це в пана Прієра. Він зробить інший, особистий для мене, але на це потрібен час. А з зіллями. Нам ще тиждень над ними чаклувати.
- От через тиждень й почнемо. Й не важливо, готовий буде артефакт, чи ні.
Я на це нічого не сказала. Заняття мені дійсно були потрібні. Того я залишила кабінет декана знов в змішаних почуттях.
Листя на деревах поступово набували золотого кольору, а деякі вже навіть почали осипатися, прикрашаючи землю яскравим килимом. Тож я б захоплювалася красою академічного парку, якби не два, "але".
Перше це затягнуте важкими хмарами небо, погрожувало в будь-яку хвилину учинити зливу. Другим були Конн та Бран, вирішивши "серйозно" зі мною поговорити на одинці.
- Ти нас зрадила, - одразу видав Бран.
- Й не раз, - додав його приятель. - Перший раз ще в Дориму.
Ось це поворот в сюжеті! Мені від несподіванки довелось добре стиснути щелепу, щоб та не впала на землю.
- Ти нас покинула та пішла. А ще не попередила, щоб ми зайшли до Вежі.
- Стоп, - спробувала я зупинити цю маячну. – По-перше, це ви мене покинули в посольстві та не захотіли спілкуватися й надалі. Про вежу я вам розповідала, та ви не слухали, бо постійно перебували п’яними.
- В посольстві тебе ніхто не кидав. Нам довелось піти, бо дівчатка змерзли та втомились.
- А я по вашому не дівчина? Й втомитися не могла? А якби я заблукала в пошуках заїзду?
- Але ж не заблукала. Та й коханців дуже швидко собі знайшла. Про тебе було кому подбати.
Епт… Брг… Кграм…
Захотілося вилаятись підслуханою орочью лайкою. І ці туди ж. Їм що, інтиму в особистому житті не вистачає? Так борделі в цьому світі законно існують. От що за звичка лізти в чуже життя та обговорював, вигадувати байки?
- Ви правильно помітили. Про мене було кому подбати, як і про вас. Вас шестеро, проти мене однієї. Нічого в голові не клацає? Ніяка розумна думка не народжується?
- Не важливо, - навіть не зробивши жодного правильного висновку продовжив Бран. – Але ти повинна була коли вступила до школи вимагати всіх належних нам пільг. Безкоштовного навчання, харчування, постачання та проживання в нормальних умовах.
- Я вам що мати, чи опікун? З якого дива я повинна була для вас щось вимагати? Пан Ланг одразу ж попередив, що безкоштовного нічого не має.
- Для тебе може й немає, а от для обраних ще як є.
Здається я гикнула. Вони що вважають себе обраними? Та, будь ласка. Я з задоволенням передам їм свій тягар.
- З чого ви взяли, що обрані? – ледь стримуючи сміх, запитала я.
- Ерл Хорлінгтон нам про це розповів.
Ось тут я не втрималась та розсміялась, бо ерл Хорлінгтон був вигаданим персонажем п’єси, а також багатьох місцевих байок та анекдотів. Якийсь жартівник скористувався тим, що ці придурки чужинці та нарозповідав казок.
- Чого регочеш, як кобила? Намагаєшся відповідати своєму зовнішньому вигляду?
Я на останні слова майже не образилась, тому й не розповіла про те, що їх обдурили.
- Це все? Чи ви ще якесь звинувачування вигадали?
- Так, є. Вчора ти завадила здобути перемогу над… Жебрак-аристократ, теж мені поважна персона.
- Ти програв раніше, аніж вирішив вдарити в спину. Раджу ще раз обміркувати слова декана. А якщо не запам’ятав, то він з задоволенням їх повторить, - хотілося якомога швидше закінчити цю розмову, бо починала злитися. А це погано. Вибуху емоцій не передбачається, а от бійка – легко. Я вже ледь стримуюсь, щоб не заїхати по цих нахабних пиках.