Трохи сильніше аніж завжди стукало серце, від чого тиснуло в грудях. По шкірі бігали "мурахи", а вуха уловлювали ледь помітний гул, наче поряд проходили високовольтні дроти. Було моторошно. Моторошно та неспокійно.
- Давайте для початку пообідаємо, - запропонував Імара. Ми йшли години три, добре встигли зголодніти.
- Тут? – здивовано запитала я. Не знаю як у хлопців, а мене від цього місця кусок в горлі застрягне.
- Краще дійсно вийдемо з зони, - підтримав мене Вальдегор. Схоже він також відчував небезпеку цього місця. Он як ніздрі ходять.
***
В приміщені одноповерхівці було абсолютно порожню. Навіть дошки з підлоги зірвані, рами з вікон вийняті, а дах знятий. На черзі були стіни. Над вежею також добре попрацювали мародери.
- Я знайшов пластини тут, - сказав Леорі махаючи на нішу, яких було багато в підвалі вежі. – Їх тут ціла купа лежала. Якого хочеш кольору. Але як бачиш всі розібрали більш розторопні шукачі.
В підземелля ризикнули спуститися вчотирьох, залишивши Рівіса з Імаром спостерігати за зоною. Раптом вона почне зникати, а ми не встигнемо її залишити.
- А сама вежа належить цьому місцю? – запитав Гор, ретельно простукуючи стіни.
- Ні. Вежа з будинком належать зоні, - відповів хеда.
- Он як.
Глухий стук привернув увагу всіх присутніх. Вальдегор стукнув по сусідньому камінцю. За стіною порожньо.
Вибити декілька камінців для Леорі не склало складності. Одне заклинання й готово, перед нами ще одні сходи вниз.
Знайдене сховище нагадувало лабораторію чи майстерню. Полиці зі склянками, бляшанками, камінцями, рудою та деревиною. Шматки якихось пристроїв лежали поряд з інструментами. Довгий стіл заставлений посудом, горілками, приладдям та списаними папірцями, які від дотику розсипалися.
- Цікаво, а чого вона розташована так глибоко під землею? – запитала я беручі зі столу прозору призму в металевій оправі.
- Ховалися від жерців, - відповів Вальдегор намагаючись при цьому прочитати хоча б одну замітку, чорнила давно втратили колір.
- Скоріше за все, ти маєш рацію. Це зараз можна відкрити магічну крамницю, а до початку війни за таке спалювали живцем, - додав Леорі. – Я піду нагору. А ви?
- Я лишусь тут. Може знайду чогось цікавого.
- Мабуть, також піду на свіже повітря. Тим паче може хлопці також хочуть тут пошукати щось цікаве, - сказав Вальдегор й разом з другокурсником залишив приміщення.
Рівісу тут не знайшлось нічого цікавого, того разом з Імаром ми провозилися до заходу сонця. Сиділи б й довше, але нас покликали на вечерю.
Вранці прокинулась від звуків брязкоту метала, а визирнувши з намету, побачила двох напівроздягнених хлопців розважаючи двох інших спарингом. Не дивлячись на те, що вночі вдарили приморозки, складалось враження, що їм не холодно.
- Хто виграє? – запитала я у Рівіса.
- Вальдегор. Спочатку йшли на рівних, але Леорі не витримує темп, почав видихатися.
І чому я не здивована? Мабуть, згадала слова Філла, що якщо буде дуель між цими двома, то вампір виграє. І дійсно, ще декілька хвилин, й Леорі втратив свого меча, який приземлився майже у моїх ніг.
- Доброго ранку, - привітався зі мною посміхаючись вампірчик. – Ти вже вмилася? Готова до тренувань?
- Я, мабуть, сьогодні пропущу, - не хотілося ганьбитися на очах сторонніх. – Краще піду, поплаваю.
Підхопивши рушник, я пішла до невеличкого струмка, розташованого недалеко від нашого табору, в якому не тільки не можливо плавати, а й втопитися, настільки дрібний він був.
***
Зону вирішили залишити о півдні, попередньо ще раз обстежив лабораторію та ретельно замаскувавши прохід. Але не встигли ми й кроку зробити, як небо затягло важкими хмарами та нас накрило холоднючою зливою. Ховатися довелось в вежі, лише тут був хоч якийсь дах. А від спроби розігнати за допомогою заклинання, мене відмовив Леорі. Від води несло магією спостереження. Я, грішним ділом в першу чергу подумала на декана, йому міг запросто ляпнути Віткар, куди мене біса понесли. Але на це заклинання дивно реагував Вальдегор. Він тихенько гарчав, а його червоні очі аж світилися, чим лякав другокурсників. Хлопці страх ретельно переховували, але я його відчувала.
- Я скоро повернусь. Лише дещо перевірю, - сказав вампір, й не чекаючи зайвих питань, чи заперечень вискочив з вежі.
Поступово злива посилювалась, а блискавки все частіше освітлювали небо. В повітрі з’явився новий неприємний запах, від якого в мене з очей побігли сльози. А ледь чутний гул посилився настільки, що його почули всі.
Відчуття небезпеки охопило мене. Я підскочила до виходу з вежі, та почала озиратися в пошуках загрози.
- Ята, - звернувся до мене стоячий поряд Леорі, - Самідір обернувся вовком з рогом, а в тебе на шиї з’явилася луска. Що відбувається?
- Небезпека.
- Яка? Звідки?
- Не знаю. Ще й Гор не повертається. Не подобається це мені.
- Ходімо на розвідку. Та стій, зараз на нас накину заклинання не промокання, - схопивши мене за руку, зупинив хеда.
- А он і Вальдегор, - відвернув нас голос Імара. – Що він робив в будинку?
- Це не Гор, - дістаючи лук зі стрілами з браслету, відповіла я.