- На вампіра перетворити не дам, - вліз Леорі.
- Я й не зможу. Потім поясню чому. Мені потрібна кров. Кров дракона.
Це мене збентежило, але я частково трансформувавшись прибрала луску з обличчя.
- Я готова, - й повернулась до майбутнього бойовика.
- До чого? – не розуміючи про що йде мова, запитав Леорі.
- Єдиний спосіб отримати мою кров, це розбити мені носа.
Хлопець розгубився.
- Я не можу цього зробити.
- Ти хочеш, щоб ми урятували життя Імара? Тоді бий.
Хоч я й не мазохіст, але життя має стояти на першому місці. Леорі вагався, Гор був зайнятий підтримкою життєдіяльності, Рівіс сам потребував допомоги. Плюнувши на цих лицарів, я прибравши луску з лівої руки вирішила саму себе подряпати. На здивування вийшло з другого разу й одразу підставила рану до рота вампіра. Загрози, що друг вип’є всю кров не було, рана затягувалась майже на очах. Але цих краплин вистачило щоб відновити резерв, витрачений на знищення демонів.
- Не заважайте, - тільки й сказав вампір та узявся за зцілення.
Ми й відішли.
- Декан дійсно знає про нього? - пошепки запитав хеда.
- Так. Він разом з Німідором на початку осені перевірили й відпустили. Звісно про те, що Гор вампір радили приховати незважаючи на те, що по Маг-Рівіку ще одна вампірша гуляє. Мовляв для простих розумних і її вистачить, доки не звикнуть.
- А хто ще знає про нього правду?
- Філл та Улла. Ще Террі, - про Віткара не стала згадувати.
- Це твій друг ельф?
- Так.
На цьому розмова згасла, й надалі ми в тиші спостерігали як Вальдегор чаклує. Як його руки наче метелики пурхали над тілом Імара. Як сила вампіра, ледь помітне свічення, переходила від нього до пораненого. Як серцебиття все більш рівномірно б’ється в грудях. Дощ тим часом припинився, а хмари почали розходитись.
- Зараз він спить. А коли проспиться буде як новенький. Кого наступного підлатати? Рівіс?
Й не чикаючи дозволу почав зцілювати чергового пацієнта. Наступним був Леорі, на мені ж вже жодної подряпини не було.
Очікуючи поки Імар прийде до тями, я з Вальдегором вирішили перевірити будівлю де перебував портал. До нас також приєднався Леорі. Самідіра ж ледь вмовила залишитись, охороняти зовні.
Всередині було два обгорілих тіла, а самі стіни трималися лише дивом. Від порталу не залишилось й сліду.
- Про що думаєш? – запитав Вальдегор.
- Про декана. Розповісти про те, що тут відбулося, чи замовчати?
- Й якого висновку дійшла?
- Звісно розповім. Хай йому грець.
- Разом підемо. Як отримувати догану, то вдвох. Може не так сильно буде лаятись, - запропонував Леорі.
- Але про одне прошу замовчати, - попросив вампір, - про те, що я вилікував Імара. Мені й так від вчителя перепаде.
- А що то була за магія? Я бачив й не раз як зцілювали, але це щось інше.
- Це суміш зцілення та некромантії. Я вже місяць вивчаю обидва напрямки.
- Але об’єднувати їх вдавалось лише елметам! - Здивовано викрикнув хеда.
- Того й прошу, про мене не розповідати. Не вистачало знов купу питань та перевірок проходити у Німідора.
- Будемо мовчати. Але й не обіцяю, що вдасться тримати довго це в таємниці. Рано чи пізно, не знаю як, але Лавер постійно про все дізнається, - запевнив хлопець. – Хотів запитати: Ята, а чого ти й досі в напівтрансформації? Відчуваєш ще загрозу?
- Ні. Просто в мені з одягу вижили лише чоботи та куртка.
Леорі почервонів наче томат зрілий. До нього щойно дійшло, що під лускою я повністю гола.
***
В місто ми повернулися пізно ввечері. Другокурсники одразу ж пішли до Фіони з подругами, щоб переконатися, що з ними все добре. А я з Гором додому. Й залишившись на одинці розповіла, що помітила як за нами спостерігали від самої зони до міста зграя незнайомих вовків-перевертнів.
Першого дня тижня пан Калрін Лавер спокійно вислухав нашу з Леорі розповідь про злогоду в зоні. Потім хлопця відпустив, а зі мною провів чергове заняття з контролю емоцій. Задовольнившись моїми результатами відпустив й мене, а на наступний день забравши з уроків потягнув до аномальної зони.
- Некромантією смердить, гірше чим на фермі гноєм. Таке враження, що тут відбувся конкурс, хто швидше підійме мерця. Та не один, а декілька.
Декан дійшов такого висновку по завершенні двох годинної перевірки магічного фона цього місця. Хоч некромантія й була офіційно дозволенна, все ж за її практикою пильно слідкували, того я побоювалась, щоб декан не здогадався, що тут й Вальдегор руку приклав.
- Залишки кісток вже майже розтягли на обереги селяни. Й нащо вони їм здалися? Користі нуль. Але декілька вдалося знайти. Сподіваюсь їх зможемо дослідити, - завершивши розгрібати попіл, декан подивився на мене. - Більше подробиць пригадати не вдалося?
Я чесно намагалась, але запах згарища заважав зосередитися. Та де що все ж змогла згадати.