- Правду. Схоже даремно ваш декан вас захищає. Треба йому уважніше слідкувати за своїми ученицями.
Я аж ледь не вдавилась, від цих слів. У цього чоловіка явно великі проблеми з жінками, якщо він ображає всіх підряд.
- Вибачте голова, але ця дівчина не з нами, - знов заговорила одна з потерпілих. – Вона прийшла нам на поміч так як і ви.
- Звісно. Всі вільні. Поки вільні, - та якось не приязно окинув мене поглядом. Аж моторошно стало й захотілося звернути йому шию.
- А що з цими робити? – запитав блондин, вказуючи на нападників, які ледь підвилися на ноги.
- Також хай йдуть додому. Їх провини не бачу, - та пішов геть.
Злодюжки вставши на ноги, також пошкандибали з міста пригоди, не чикаючи доки на них знов якесь заклинання відпрацюють.
- Вибачте, - звернулися дівчата до мене. - Це через нас, вас помилково прийняли за повію.
Я уважно розгледіла дівчат. Освітлення, звичайно було замало, але його вистачило, щоб помітити яскравий макіяж та відкриті сукні під плащами. І ще від них пахло важкими, дешевими парфумами.
- Нічого. Гірше ви точно не зробили.
Дівчата також пішли, їх викликались супроводити перевертні. Залишились лише я та блондин, незадоволене сопіння якого було, мабуть, чутно навіть в порту. Здається, мені знову хочуть прочитати нотації.
- З мого боку це було не розумно, я знаю, - одразу перейшла в наступ.
Перевертень тяжко зітхнув.
- Я проводжу вас, - навіть не поцікавившись, чи це мені потрібно, ствердив хлопець. - Ми минулого разу не встигли познайомитись. Мене звати Нолан Сент Луй.
- Ятаар Ольше, - сперечатися не стала. Хоче проводжати, хай проводжає. Хто я така, щоб йому це боронити?
- Ви вибачте за слова голови. Руперт Суфо завжди різкий з усіма жінками, без винятку, не важливо, чи то дівчинка, чи то літня жінка.
- Як для голови варти, він має погану рису характеру. Це може зашкодити невинним людям.
- Будемо сподіватися, що ні.
Далі шли мовчки. Говорити нема було про що. Та коли вже були біля дверей, хлопець замість ввічливого “до побачення” запитав:
- Ви кожного вечора так пізно повертаєтесь?
- Так.
- А де працюєте?
- В “Ситому Ведмедику”.
- Будемо намагатися вас вчасно зустрічати та проводжати додому. До побачення.
- До побачення, - розгублено попрощалася, не знаючи як реагувати на такі заяви. Чи радіти, бо хтось за мене хвилюється, чи злитися, бо спостереження вже майже цілодобове.
Несподіване побачення відбулося в дорогущій таверні "Золота Качка", куди мене привів Санрей, після роботи в “Кристалі”. Тут збиралася вся аристократи та багатії міста не тільки щоб смачно поїсти, а й обговорити важливі питання. Для цього у закладі були окремі кімнати, де ніхто не міг підслухати.
Взагалі я сюди не хотіла йти. Але всі мої відмовляння, що багато роботи, пішли нанівець, оскільки пан Прієр почув нашу розмову. Доброзичливий старий негайно відпустив мене з роботи раніше.
І от тепер я у цьому дорогому закладі відчувала себе жебрачкою. На мені було просте вовняне плаття, волосся заплетене в звичайну косу, прикраси відсутні. Я постійно ловила на собі не тільки не задоволенні погляди, а й хвилі обурення від тутешніх відвідувачів, особливо від жінок, від чого шматок в горла не ліз. Та Санрею здавалося байдуже, чи то як я одягнена, чи надмірна увага інших. Він з апетитом поглинав м'ясо, запиваючи його вином. Я ж ліниво колупала запечену в тесті рибу.
Втомивши перший голод чоловік почав розпитувати про навчання, я чесно хвалилася успіхами. Особливо в артефакториці, про перші спроби створити щось нове. Але Санрей швидко втомився слухати, та неввічливо перебивши мене, почав розповідати про свої пригоди в Вільних Землях. Я слухала мовчки, чекаючи закінчення цих катувань.
А коли подали десерт, то до закладу завітав, той кого бачити зовсім не хотіла. Руперт Суфо. Й як на біду він підійшов до нас.
- Я шукаю тебе по всьому місту. А ти тут розважаєшся в сумнівній компанії.
- Руперт, приятель. Давно не бачилися. Не лякай мою гостю. Люба, познайомся з головою магічної стражі Руперт Суфо. Руперт, ця прекрасна дівчина Ята Ольше, учениця школи магії.
З якого дива я йому “люба”?
- Ми нещодавно бачились. Смак в тебе не змінюється.
- Не звертай на нього увагу. Він самотня людина, того й заздрить, - сказав маг та взяв мене за руку.
Мене пересмикнуло, але здавалося Санрей цього не помітив.
- То що ти від мене хотів?
- Потрібна твоя допомога. Терміново.
- Ну, якщо терміново, тоді терміново. Люба, ти сильно образишся, якщо я раптово залишу тебе на нашому першому побаченні?
- Звісно ні, - відповіла я, намагаючись при цьому щиро посміхнутися.
Емпатія після контакту наших рук мовчала, а це означає, що маг носить захисний артефакт. Й досить потужний. Поганого в цьому звісно нічого не має, кожен має право на захист та особисте. Та щось мені підказувало, що цей чоловік намагається приховати дещо набагато важливіше, аніж професійні таємниці.
- Тоді до зустрічі.