- З чого такий натовп? – запитала я, помітивши, що на майдані біля театру почали гуртуватися невеличкі компанії розумних й щось емоційно обговорювати.
- Сходжу, дізнаюсь, - з пиріжками було покінчено, а вільний час ще лишився.
Ходив хлопець не довго. Я навіть не встигла втратити терпіння, й почати підслуховувати.
- Наступна хвиля чужинців, - доповів Соренто.
- А чого такий ажіотаж?
- Ажіо.. що?
- Що такого в новій хвилі потраплянців?
- Бо ніхто так і не знає, що від них очікувати. Яку загрозу вони несуть?
- Тобто, мене ти також боїшся?
- Саме тебе - ні. Ти складаєш враження розумного перевертня. Але є інші. І ніхто не знає, з якою саме метою вас в цей світ привів Головний.
- А у Головного є ім’я? Всі говорять “Головний”, але я жодного разу не чула його ім’я. Чи воно під забороною? Чи якщо промовити його в голос, то біду накликати можна?
- Ні. Просто його знають лише жерці. Ім’я як ключ. За легендою, якщо його вимовити, то можна привернути увагу Головного. І він прийде на допомогу.
- Як у війні?
- Скоріше за все. Хтось добре попросив, він і з’явився. Що до інших, тут набагато простіше. Їх імена не є таємницею, того від них отримають допомогу частіше.
- А скільки їх усього?
- Дванадцять старших й купа молодших. Їх храми розташовані по всьому материку. Ти що, не разу не заходила до храм?
- Була одного разу. Хуртовину пересиджували. Але в ньому якось було не до богів. Тоді хотілося, щоб хутчіше світанок настав. Жерці на нас не добре дивились. Постійно переслідувало відчуття наче на нас прокляття насилають. Але повернемось до богів. Я так розумію, це місцеві боги? Так? Так. А щодо релігії яка була раніше? Ваша ж раса не місцева. Ви ж також потрапили в цей світ. Як ви прийняли нову? Куди поділась згадка про минуле?
- Оце так питання! Мені ще ніколи на побаченні про це не запитували. Боги звісно були. І їм навіть зараз продовжують вклонятися юмінари. Але навіть не знаю чи здатні вони в цьому світі відповісти. Я не раз бачив, як мій дідусь-юмінар починав та закінчував день з молитви до них. Чи була від того користь, чи ні, мені не відомо. Але традиція збереглась, хоча часу пройшло дуже багато. Юмінари взагалі, дуже пов’язані з минулим. Це ілліни легко прийняли місцеву культуру, та змішавши зі своєю отримали нову.
- Поки ще є вільний час, розкажи ще щось про свою расу, - попросила я. Майже кожен п’ятий житель Маг-Рівіка був ілліном, тому мені було цікаво про них почути.
- Почну з початку. Отже. Колись дуже давно, так, що навіть кам’яні священні плити цього не зберегли, в цей світ прийшли ілліні. Прийшли не самі, а в компанії карголів-воїнів та юмінарів-рабів. Майже одразу зайняли землі на півночі й заснували своє королівство, яке і досі там знаходиться. До речі, Маг-Рівік й Норгердор були однією країною. Від рабства, як ти може чула, нещодавно відмовились, хоча й досі прислугою в домі аристократів є юмінари. Що ще? Іншої іпостасі не маємо. Але магією деякі володіють. Вона передається лише спадкоємцям. Між расових шлюбів намагаємося уникати. І не дивись так на мене, я скоріше виняток, аніж правило. Аристократи пихаті. Бідняки горді. Король, щоправда, вже не так впевнений у своєму божественному праві, як його попередники. Ось так.
На жартівливій ноті закінчив свою оповідь Соренто. Потім він звісно запитав мене про мій, старий світ. Однак пам’ять так і не повернулася.
П’єса мені сподобалась. Така собі комічна, романтична історія, де закохані через різні кумедні ситуації лише зміцнювали свою любов. Основну роль грала кохана Соренто. Я уважно придивилася до дівчини. Непогано. Своїм кирпатим носом та каскадом чорних локонів нагадувала порцелянову ляльку. Саме те для актриси.
Після п’єси ми ще трохи прогулялися по набережній. Соренто розповів мені ще про обряди свого народу. А потім провівши до дверей дому, пішов по своїм справам.
Ґвалт піднятий через наступну хвилю потряплянців затих, не встигнувши навіть набрати обертів. Вранці до мене чіплялися з питаннями: “як воно опинитися у колі?”, а після обіду всіх більше цікавили темні відьми, яких привезли мисливці на суд.
Мені до свербежу в п’ятці захотілося подивитися, чи є серед них Фрося. Друзі вже знали мою історію зустрічі з темними відьмами, того замість бібліотеки після занять, ми з Уллою пішли до майдану Справедливості, залишивши Філла самого розбиратися з домашнім завданням.
Таких як ми зівак було багато. Я навіть розгубилася, бо конкретного плану як дізнатися про Фросю в мене не було. Вже хотіли йти назад, коли почула оклик:
- Не може бути! Ята! Це ти? А куди свого друга-ельфа подівала? Проміняла на подружку? Мені подобається. Як звати цю красуню?
Цей потік питань на одному диханні міг задати лише Хелм. Але питаннями він не обмежився. Відірвавши мене від землі, наче якусь пір’їнку, добре стиснув в обіймах. Повітря в легенях було вибито, та я почала кашляти. Мене одразу повернули на землю.
- Це моя подруга Улла. Ми навчаємося разом. А цей не вихований здоровило - Хелм. Одного разу з ним довелось попрацювати в якості охоронця.