- З цим потім, додатково розберемося. А вас пані Ольше, прошу про все що сьогодні бачили тримати язика за зубами, та ні з одною подружкою це не обговорювати. Це питання безпеки всіх магів. Зрозуміло? Чи треба пояснювати як саме це може нашкодити?
- Не треба. Я все добре розумію та знаю яку шкоду можуть нанести плітки. Але в мене до вас є лише одне питання. Чи можу його вам задати?
- Задати можете. А от чи відповім я на нього, не впевнений.
- Все ж спробую. А що за істоти знаходяться в камері разом з відьмами?
- Істоти?!!! – перепитав ельф, ховаючи хвилювання. Зовні спокійний, то серцебиття його видало.
- Так. Такі розмиті, начебто, чи то з диму, чи то тіні. І вони знаходились лише біля трьох.
- Поряд зі служницею їх не було? - більш ствердив, а не запитав ерл. От він не зміг переховати переляк, аж шкіра посіріла.
- Так, - підтвердила я, не розуміючи причину такої реакції.
- А можеш більш детально описати істот, - попросив оговтавшись пан Німідор.
- Я їх вам краще намалюю. Звісно якщо ви не проти.
Проти нікого не було. Навіть стіл зі стільцем запропонували. Тому діставши з сумки декілька аркушів з олівцем, я з комфортом прийнялась малювати. Чоловіки мені не заважали, а лише мовчки спостерігали як чиркаю на папері.
Результат їх вразив.
- Ви настільки чітко їх бачили? Чи це здебільшого прояв вашої уяви? - запитав мене ельф.
- Бачила. Правда там було темно. При яскравому світі їх, мабуть, ще краще було б видно.
- Їх взагалі неможливо бачити. Навіть не вся верхівця жерців здатна ледь вловити контур цих створінь. А звідки ви приїхали в наше місто?
А пан ельф місцевий. Будемо знати.
- Я чужинка, - чесно відповіла.
- То ви та дракониця, що взимку вступила до школи, - здогадався Німідор. - Про вас розповідав магістр Лавер. Це може бути поясненням, чому ви бачите нижчих демонів. Але про них також мовчіть. Збережете цю таємницю? От і добре. Тоді на сьогодні вільні. Якщо ви нам знадобитесь, де вас можна шукати? В гуртожитку школи?
- Ні. Я мешкаю в Торговельному Кварталі. Сірий провулок. Колишня крамниця “Лист здоров’я”. Або в крамниці “Чистий Кристал”. Ще можу бути в таверні “Ситий Ведмедик”.
- Як багато місць.
- Я після школи працюю на двох роботах.
- Зрозуміло. А, ще одне прошу. Поки суд не завершиться, з міста не відлучайтесь.
- Не буду, - запевнила я трохи здивовано. Цікаво, а хто ж за мною стежить якщо в Вежі не володіли цією інформацією? Невже особисто сам декан?
- От і домовились.
Розпрощавшись, мене до Улли провів Нолан, що весь цей час очікував під дверима. Дорогою ми вже за традицією мовчали. А я йшла та гадала, що сказати подрузі про свої пригоди в Вежі. Таємницю розкривати ж не можна. Тяжко зітхнувши я зрозуміла одне: вірус “Олдрі” все ж таки заразив мене.
Вчора до міста прибули жерці для суду над темними відьмами. Мене, як свідка, не викликали, що цілком влаштовувало, бо як вклоняються демонам саме ці жінки не бачила, той розповідати було нічого. Сьогодні ж в місті, після обіду назначена їх страта, на яку подивитися зібрався цілий натовп. Наче інших розваг не існує.
Я ж своєю чергою після роботи в “Кристалі” намагалась якомога швидше дістатися додому та перейти до Дикого Лісу, щоб сховатися від шквалу емоцій.
Біль, відчай, страх тощо. Все що супроводжує смерть. Не хочу потонути в чужих відчуттях, з якими артефакт навряд впорається. Він і зараз не завжди спрацьовував, чи то поступово слабшав, чи то мої здібності росли.
Та доля вирішила інакше. До мого дому залишилось декілька метрів коли мене накрило хвилею чужих емоцій. Здавалось ще трохи і я втрачу свідомість. При пам'яті все ж таки залишилась, а від падіння мене врятувала вчасна підтримка.
- Ти як? – запитав мене Віткар міцно тримаючи за лікоть.
- Вже краще. А що ти тут робиш?
- Вистачило б й простого “дякую”. Взагалі то я тебе переслідував від самої крамниці. Мені не сподобався твій вигляд. Начебто щось дуже бентежило. А потім почала падати. Це так страта на тебе вплинула?
- Так. Навіть не знаю що гірше, фізичний біль відьом, чи відчуття поразки, що не встигли закінчити та стати настільки сильними, що це призвело б їх до безсмертя. А ще дивне задоволення від глядачів. Невже чужа смерть може нести радість?
- Ти настільки вже можеш відрізняти почуття?
- Інколи. Особливо коли вони такі гострі та…
Й замовкла. Бо побачила те, про що маю мовчати.
Три тіні демонів. Відьми померли, а їх господарі вижили.
- Назви своє ім'я, - звернувся до мене один з них. – Справжнє ім'я.
- Нащо воно вам?
- Ми подаруємо тобі велику силу.
- Дякую, але й своєї вистачає. Не знаю куди дівати.
- Ята, ти з ким розмовляєш? - запитав менталист, хлопець вочевидь не бачив демонів, хоча дивився в вірному напрямку.
- А буде ще більше, - продовжив демон, навіть не звернув увагу на блондина. – Ти лише уяви: увесь світ вклоняється тобі.
Я й уявила та одразу здригнулася від гидоти. Бути на вершині влади ніколи не хотілося. Це завжди зайві клопоти, ніякого вільного життя. Схоже ці демони не вміють вгадувати, чого дійсно потребує розумний.
- Йдіть геть! – голосно закричала я й розлютилася.