Сильно. Так що захотілося спалити цих “дарувальників”. Що й не відкладаючи зробила. Штовхнувши на землю Віткара прикрила його своїм тілом, щоб захистити від тієї прорви світла яку начарувала, щоб знищити демонів.
- Що за?…
- Цілий? – запитала я перебивши блондина.
- Так. А що це було? З ким ти розмовляла? Кого бачила?
- Вибач, але я не можу відповісти на ці запитання заради твоєї ж безпеки.
- Це Ліфост тобі наказав тримати язика?
- Майже. Ви знайомі? Звісно, ви ж обидва аристократи. Хоча б чути один про одного повинні. Благаю, не запитуй про те, на що все одно не дам відповіді. Я й так заплуталась.
- А пану ерлу розповіси про все.
- Повір, про те, що щойно відбулося, взагалі хочеться, щоб знало лише двоє. Але цьому було ще два свідки. Один буде мовчати, а от інший вже сам докладає своєму господарю.
Я розгубилася, бо дійсно не знала, що з цим робити далі. Добре, що Айвер бачив все сам, то в подробицях й розповість Ейсроку. Чи не добре? Потрібно з цим як найшвидше розібратися. Тому замість того, щоб піти до дому, я направилась до Вежі сподіваючись на зустріч з Німідором. Віктар пішов слідом. Заважати чи відмовляти не стала.
***
Ельф був на місці не сам, а в компанії з ерлом Генноргом та магістром Ванліром. Від несподіванки я знов розгубилася, бо в планах розповідати в присутності третьої особи не було.
- Потрібно поговорити наодинці, - звернулася я до ельфа, й той з кивнув головою в бік непомітної, на перший погляд, дверці, що вела з його кабінету.
- Що там в тебе? – запитав він коли ми зайшли до другої кімнати.
- Ті демони, що були пов’язані з відьмами, з’явилися до мене й запропонували договір.
На цей раз ельф від новин не втримав емоції, навіть його вухо смикнулося. Схоже я випередила з новинами Айвера.
- Вони з тобою спілкувалися? Несподівано. Адже обряд жерців повинен був вигнати назад в їх світ. Тобто вони залишились тут, й скоро буде ще три нові відьми.
- Не впевнена.
- Це як? Ти погодилась на їх умови? – запитуючи мене ельф зберігав спокій. Ніякого хвилювання, що я могла так поступити.
- І близько ні. Я добре розлютилася й звільнила трохи магії. Здається, я їх спалила своїм світлом.
- Сподіваюсь, що то так. Ти ж розумієш, що про це також нікому не розповідаєш?
- Так. Але цьому було два свідки, - про те, що це бачив ще Вальдегор вирішила промовчати. Новинам про вампіра, який дійсно існує, ще рано розповсюджуватись.
- Перший, це той юнак, з яким ти сюди заявилася. А другий хто?
- Один з людей ерла, Айвер.
- Айвер хлопець надійний. Мабуть, шукає господаря, щоб розповісти про те, що бачив.
- А нащо він за мною слідкував? – раптово дійшло до мене.
- Потім про це запитаю в Геннорга. На сьогодні все. Можеш йти додому та відпочити, кращий спосіб поповнити втрачену магію – це сон.
Я хотіла наголосити, що не багато й втратила, але не стала розповідати цю таємницю. Хай краще залишиться при мені. Одного разу це врятує мені життя - дупою відчуваю.
***
- Що ти собі дозволяєш, хлопчисько? – почули ми, щойно відкрили двері до кабінету, де залишились ерл та Віткар. Магістр за час розмови встиг піти.
- Нічого окрім правди, - відповів Атгрем.
- Що тут відбувається? – запитав ельф.
- Це особисте, - наголосив Ейсрок.
- Тоді, панове учні можуть бути вільними.
- Тоді ми підемо. До побачення, - попрощалась я, а Віткар лише похмуро промовчав, на що здавалось окрім мене ніхто не звернув увагу.
***
А вже вдома мені вдалося висловити все, що я думаю про чужі таємниці та змови. Про постійне спостереження вже від декількох осіб. Про демонів. Та те, що деякі намагаються мене використовувати наче пішака в шахах. Вальдегор, розуміючи що мій гнів спрямований не на нього, мовчки спостерігав як я пересуваюсь з кутка в куток кімнати погрозливо розмахуючи хвостом.
- От чого вони до мене причепилися? Чи я чимось відрізняюсь від інших потраплянців?
- Може того, що серед них більше немає драконів? – скориставшись тим, що я нарешті замовкла запитав вампір.
- Може.
- Ти вже нікого не хочеш вбити?
- Здається полегшало. Добре що Улла з Філлом з розумінням поставились до цієї ситуації. Бо я навіть уявлення не маю, як їм в очі брехати.
- Потерпи ще трохи й почнуться канікули. Підемо експедицією до Ліса. І вже тут точно за тобою ніхто не буде стежити.
А от в цьому я теж не була впевнена, залишені сліди не давали покою. Сподіваюсь дожити спокійно до врожарія, щоб знайти загадкового сусіда.
- Ви повинні не голосно та заспокійливо співати. І тоді л’єрис приживеться на новому місці, - пояснювала магістр лар Кілла.
Нарешті ми закінчили вивчати звичайні трави та перешли до магічних. І першим був невеликий кущ з фіолетовими, круглими листям й тоненькими корінцями-ниточками. Кожен з учнів обравши свою пісню, під неї пересаджав рослину, від чого в теплиці був неприємний для мого слуху гул. І хоча на мою думку він більше дратував, л’єрисам подобалось, від чого рослина не тільки тягла свої коріння до землі, а й рухала листям.