Хоча друг влітку отримав листа де говорилось про одужання батька, він все ще хвилювався, щоб знов не повторилась загадкова “хвороба”.
- Вважаєш доведеться? Террі бачив тебе на троні.
- Трон може дістатися різними шляхами. Й не всі вони мирні. Можлива війна. А у випадку моєї перемоги неминуча страта не тільки моїх братів, а і їх дітей. Залиш хоча б одного, та отримаєш месника. А я цього не хочу.
Філлігран був не правильним ал’єром. Представники цієї раси були агресивні, запальні та мстиві. Але не наш, попри всієї його чистокровності.
- Було б не погано призвати дух самого імператора та про все більш ретельно розпитати, - впоравшись з емоціями, продовжив Філл. – Але я тямучих шаманів не знаю.
- А таке взагалі можливо? – здивувалась я, хоча мешкаючи в цьому світі майже рік, до всього звикла.
- Так. Спадкові шамани й не на таке здатні. Пам’ятаю, як в дитинстві до нас приходив в гості один з батькових молодших кузенів. Це споріднення було настільки віддаленим, що навіть ріднею вважати складно. Ось він і призвав дух раптово померлого міністра-зрадника, щоб дізнатися про його плани та спільників.
- Вийшло?
- Ще як. Тоді багато які родини втратили свої пільги та життя. А я друзів. Як вчора це було. Ось ми граємо, а ось їх голови прикрашають пики. Ще була наречена, на якій я повинен був одружитись, хоча ніколи разу не бачив. Її батьки не захотіли чекати. Я навіть не знаю яку смерть приготували для великої зрадниці п’яти років.
Гіркий сарказм. Та ціле море болю схованого під ним. Я не витримала, підійшла та обійняла хлопця. Може й даремно це зробила, а може ні.
Яскраві спогади десятирічної дитини нахлинули на мене, викликаючи змішану гаму почуттів. Гнів, обурення, розчарування та не розуміння того, за що з ним зробили це. Я навіть злякатися не встигла, що телепатія повернулась, як все згасло, залишились лише почуття.
- Дякую, - та обійняв у відповідь.
- Нема за що. Але пам’ятай, що зараз ми з тобою, і нікому не дозволимо тебе образити.
- Домовились. Але я знов кудись не в ту сторону повів. Так от, нам потрібен хтось з раси Сейшан. Вони не тільки можуть спілкуватися з духами природи, а й з тими хто покинув цей світ.
- Дійсно! Але я жодного представника не бачила в Маг-Рівіку, - згадала Улла.
- Їх є невеличка спільнота в Мілет-Дуне.
- Тоді влітку їдемо до Мілет-Дуна. Разом, - наголосила я, випереджаючи відмову.
Філл вже заспокоївся, а Улла почала ревнувати, того обійми довелось припинити.
Отже, що ми маємо. Імператор оголосив нас спадкоємцями, а три з семи королів подарували ключі від цих земель. А ще, що історія про ці землі під грифом – засекречено.
До лабораторії магістра Стера ми з Філлом прийшли не найперші. Окрім знайомих мені облич тут було ще чотири хлопці та шість дівчат.
- Гмм, - гмикнула Фіона оглядаючи всіх хто сьогодні тут зібрався. – Ось ці два хлопці з нашого курсу Колін та Девір, я тобі про них вже казала. Ще двоє з другого, як звати не знаю. А от дівчата з п’ятого. Дві цілительки та чотири алхімічки. Працюємо разом в лікарні. Ті ще скалки в дупі.
- Що не поділили? – поцікавилась я.
- Обов’язки в лікарні.
Додати ще подробиць їй не дав зайшовши до приміщення вчитель.
- Добридень з ким ще не бачився. Сьогодні в нас не дуже багато роботи, а саме відбір правильно зібраної та висушеної трави фібра. Після чого зваримо її листя в солоній воді. Отже, перед вами оберемок трави, а ось правильний зразок. Як бачите, він має яскравого кольору стебло з листям, що на ньому міцно тримається.
- А ще він пахне не так, - додала я.
- Ви можете відрізнити їх по запаху? Вибачте, про що це я? Вам як перевертню це завдання здасться легким.
- Тоді я буду обирати потрібні гілочки, а Філл їх обдирати.
- Добре. Тільки пам’ятайте, нам знадобляться не лише листя, а й стебла. Нічого не викидаємо.
Почалась робота.
Я обирала потрібні трави швидше аніж Філл встигав зривати з них листя, того до нас приєдналась ще Олдрі. На Фіону з Вандою вже не вистачило.
На при кінці заняття, поки інші помішували зміст величезних котлів, я сиділа на стільці й витирала ніс, намагаючись чхати якомога тихіше.
***
Вечорі, коли магією мила тарілки в "Ведмедику", пані Тош поцікавилась чи "не захворіла я" дивлячись на мій червоний від постійного витирання ніс. Завірив, що цілком здорова, про допомогу у приготуванні зілля.
- Невже ця мерзота й до нашого міста дісталась?! – налякано запитала жінка.
- Наскільки знаю, ми готуємо його на всякий випадок. Запас ніколи зайвим не буває, - намагалась я її заспокоїти.
- Запас то звісно добре, але не завжди. Ось купила я минулого року цибулю. Так її на весні довелось викинути гнилою, бо не з’їли. І куди тільки не додавала, навіть в хліб.
- Але то цибуля, а це зілля. Краще його викинути, аніж ту ж саму цибулю, бо її нікому буде їсти.
З цим пані Тош сперечатися не стала та повернулася до каструль де тушилась-варилась їжа.
- В залі знову повна народу, - влетів до кухні повідомила Марік, старша донька господарів, що працювала подавальницею. – потрібна твоя допомога. Бери тацю й пішли.