Леорі також не відводячи очей від незнайомця замотаного в плащ, дістав свій меч.
- Стій! – викрикнула я натягуючи тятиву. – Хто ти?
Незнайомець зупинився, але не завмер. Те, що прийняла за плащ, насправді опинилися крилами, після розгортання яких змогла добре роздивитися гостя.
Він більш нагадував двометрову мураху. Шість лап, жало та дуже схожа голова, особливо очі й щелепи. Лише більш кремезний.
- Ларгінець, - тихо промовив Леорі.
- Хто? – перепросила я.
Мені не подобався стан хлопців. Налякані, наче приречені на смерть.
- Нижчий демон. Його неможливо вбити. Від нього неможливо сховатися. Наша єдина перевага – кількість. Може вдасться поранити настільки, що він не буде здатен нас переслідувати.
Наче цитуючи підручник відповів хеда.
- Це ми ще подивимось. Чи ти вже готовий помирати? – запитала я ховаючи лук.
- Це божевілля, але просто так не віддам своє життя, - запевнив мене він.
- Але помолитися не завадить, - додав Імар, бо з будівлі вийшло ще двоє демонів.
- Можеш й помолитеся, а я бачу чудовий привід розважитись. То ти кажеш його не можливо вбити?
- Можна, але не магією, - відповів Леорі.
В моїй крові гуляло дике й перворідне бажання полювання. Хотілося обернутися повністю й розірвати на шматки цих тварюк. Приятелі на мене дивились як на божевільну. Ще б пак. Замість того, щоб дістати зброю, я зняла куртку та чоботи. Але пояснювати нічого не збираюсь.
- По одному на нас, й один на вас. Впораєтесь? Дір, ти готовий?
- Гаррррр, - було мені відповіддю.
- Стій, - крикнув моїй спині Леорі та запізно, я вже наблизилась до першого демона.
Ларгіньці часу не витрачали, та втрьох накинулись на мене дістаючи зброю, довгі списи.
Й почалося.
Один з демонів одразу перекинувся на Діра. Але фамільяра не так просто було дістати. Той за лічені секунди міняв облік з вовка на білку мутанта, та назад тим самим уникаючи атак. Увагу ще одного вкрав хеда з друзями.
Те, що з першого погляду прийняла за панцер, насправді виявилось обладунком на якому мої пазурі залишали не глибокі подряпини. Діставати мечі не було сенсу, вони навряд завдадуть більше шкоди. Що там Леорі казав? Вбити можна, але не магією. Того я намагалася дістатись голови та просто її відірвати. Без голови ніхто не живе.
Несподіваний викрик Імара відвернув увагу на хвильку й того проґавила як мене схопили за ногу, а після чого жбурнули. Не знаю куди саме мене хотів закинути демон, але перелетівши стіну опинилась в будівлі, добре що дах був відсутній, та побачила те чого не очікувала. Портал! Й не просто портал, а стихійний, від чого й нестабільний. Він наче весь складався з чорного диму та блискавок. А з нього виходило ще два демони.
Все. Терпець увірвався. Пазурі при повній трансформації більш міцні та довгі. Та й вогнем плюватися зручніше.
Дракон став несподіванкою для демонів. Не приємною несподіванкою. Я добре відчула їх стурбованість. Але не наляканість. Шкода. Може замість бійки вони б повернулися туди звідки прийшли, щоб уникнути поразки.
Першим, що я зробила після перетворення, це випустила струю вогню. А за нею ще й ще, перетворюючи простір на суцільну пожежу. Навіть дощ не міг її загасити. Добре, що вогонь не шкодив мені, я навіть не відчувала жару, того з легкістю маневрувала між охоплених полум’ям демонів, які корчились від болю, та відривала їх голови. Не знаю як в підручниках, але в реальному бою не такі й невразливі ці ларгінці. Впоравшись з останнім, добре, що з порталу більше не лізли, бо його вже не було, я вибралась з будівлі. Та завмерла на порозі.
Три демони, що встигли вийти на двір, мертвими лежали на землі, а над ними стояв весь забруднений в крові Вальдегор. Зі скрученими, наче в судомі, пальцями на правій руці, яку він направив на компанію другокурсників, наче чаклував на них. Поруч з непритомним Імаром, що сплавав кров’ю, сидів Рівіс, а ледь тримаючись на ногах Леорі погрожував Гору мечем. Самідір же знаходився біля входу, не ризикуючи зайти в вогняну пастку.
- Дракон! – голосно викрикнув наляканій Рівіс тикаючи в мене пальцем.
Леорі перевів напрямок свого меча в мій бік, намагаючись вирішити хто представляє більше загрози: вампір, чи дракон.
- Опусти меч, й дай оглянути Імара, - промовила я після наближення до хлопців. Вміння розмовляти у вигляді дракона з кожним разом було все краще і краще. Тому мене мали добре зрозуміти.
- Ята?! Це ти? – здивовано запитав другокурсник, все ще не ризикуючи опустити меча.
- Я. А ти хто думав? Головний в лусці? Й припини погрожувати Вальдегору.
- Він вампір.
- То й що! Декан, наприклад спокійно прийняв цю інформацію. Навіть розмірковував, як його офіційно до школи прийняти. Тому опусти зброю й дай оглянути Імара. Я навіть звідси чую як його серцебиття слабне.
Леорі обернувся, щоб отримати підтвердження моїм словам. Рівіс, хвала силі, не став спростовувати.
- Моїх знань не вистачає, - тихо сказав майбутній цілитель, ніби вибачаючись за свою недосвідченість.
Хеда меч опустив, а Вальдегор одразу кинувся до пораненого.
- Я довго не зможу тримати його в цьому світі, - звернувся вампір до мене.
- Що ти пропонуєш?