Одного разу в Канаді зять запросив додому гостей, кілька годин вихвалявся нескінченними перемогами в минулих битвах на кулаках та здобутками в бізнесі в Києві, а потім заморився від своєї слави й величі та пішов на другий поверх спати, залишивши гостей на дружину. Всі не знали, що робити, але не наважувалися йому щось сказати, та зять відійшов від своєї величі, спустився до присутніх і продовжив.
Я розумію, що у мене великі та нереальні вимоги до людей, зокрема, і до свого зятя. А таку хорошу людину, як він, ще треба пошукати! Нічого не можу з собою вдіяти. Весь час, коли оце розповідаю про пригоди чоловіка моєї доньки в Канаді, з голови не виходить один випадок зі мною, коли в минулому століття ще за часів Радянського Союзу я кілька років працював кореспондентом у районній газеті в невеличкому містечку на Полтавщині. Як і майже всі районні газети того часу, редакція видавалася за кошти місцевого комітету комуністичної партії та районної виконавчої влади й повністю від них залежала. Тоді я полюбив критикувати маленьких начальників, про яких один класик писав, що такі найстрашніші серед усіх керівників і від них найбільше лиха.
Я так захопився журналістськими розслідуваннями, що вже зовсім знахабнів і написав великий матеріал про зловживання всіх, хто керував районом та найбільшими підприємствами. Це були яскраві колоритні персонажі з безліччю цікавих, нерідко, смішних історій. З усіма найбільшими корупціонерами району були знайомі мої батьки, а я часто сидів з ними за одним столом на різних застіллях, ми випивали та веселилися і я вислуховував розповіді про пригоди корупціонерів. Майже всім я симпатизував і, нерідко, наша симпатія була взаємною. У тій великій статті я промовчав лише про людину, яка захищала мене від помсти за критику, хоча після публікації мій захисник, швидше за все, теж би втратив своє тепле містечко за те, що захищав такого, як я. Це, звісно, було самогубство для моєї кар’єри журналіста, на мене натиснули, щоб я не відправляв свою сенсаційну статтю в обласні чи республіканські періодичні видання, а то й у Москву.
Все життя жалкую, що тоді не довів справу до кінця. Найімовірніше, що компромат ніде не опублікували, але то була б не моя вина, але на матеріал обов’язково мала бути реакція й дехто з місцевих корупціонерів міг втратити свої теплі дохідні місця. Та я особливо і не ризикував. Тоді ще не вбивали журналістів за професійну діяльність і вже не тягали по судах, як нині. Мене за такі викриття просто мали вигнати з газети за власним бажанням, але невдовзі я й так звільнився з роботи в редакції й зав’язав з журналістикою. Мій захисник пішов на пенсію за віком і в газеті мені стало нічого робити. Через пару років розвалився Радянський Союз і всі керівники – корупціонери, про яких я написав свій сенсаційний матеріал і так втратили свої посади або перефарбувалися, покаялися та полюбили нову владу.
Мене на факультеті журналістики Київського держуніверситету вчили: пиши й розповідай людям про все, що дізнався; роби, що повинен, і хай буде, що буде. Тому нині, якщо мені є що сказати людям, то я маю сказати. І ви не бійтеся критикувати близьких та знайомих, хай навіть і публічно. Кому як не вам краще їх знати. Не всіх критика змінює в гірший бік. Є надія, що хоч припинять робити не дуже хороші речі.
У Києві зять займався дрібним бізнесом. Точніше, найняв кількох юнаків, які робили всю роботу, та й сам біля них дечому навчився. Але в Канаді такий бізнес не дуже потрібен, а коли ним і займатися, то краще працювати самому. Без спеціальності у Канаді потрібно працювати чорноробом. Та ще й багато працювати! Оце несподіванка! А коли не хочете мати хоч якусь спеціальність, а сподіваєтеся заробити на хліб некваліфікованою працею, «принеси – подай», то справи ваші кепські. Зять майже жодної роботи не кинув сам: звідусіль вигнали. Зять не хоче змінитися і жити за правилами цієї чудової, але непростої країни.