Зять орендував будинок біля платного Королівського міського парку міста Берлінгтон. Коли вперше я з онуком підійшов до парку, щоб погуляти поруч по заасфальтованих доріжках на невеликому болоті з качками та навіть лебедями, то мав перейти міст, під яким прокладено залізничні рейки. На мосту стояло з десяток людей. Якою ж була їх радість, коли побачили вантажний потяг з високими вагонами! Люди махали руками, стрибали й кричали привітання машиністу потягу, який їм сигналив у відповідь. Майже всі фотографували товарняк і були дуже щасливі. Внук потім майже щодня просив ходили на цей міст подивитися як прибуває потяг і радісно кричав з усіма – то була головна розвага для нас і для деяких місцевих жителів. Канадцям особливо нікуди їхати, щоб відпочити, особливо на вихідні, та вони й не звикли кудись ходити, їм не вистачає видовищ і культурних заходів, а концерти зірок, як і скрізь, дорогі й не всім по кишені та й гастролюють артисти лише у великих містах, до яких іноді потрібно летіти літаком.
Та провінція задихнеться без припливу іммігрантів, які, єдині, можуть завадити занепаду віддалених регіонів. Канада дуже страждає від малозаселеності, багато людей віддалені від цивілізації, проживають невеличкими групами, самітні, притиснуті суцільною дорожнечею. Хто працюватиме на заводах у віддалених містах? Хто при здоровому глузді й з грошима згодиться їхати у далеку глибинку з жахливими природними умовами? Лише іммігранти та хіба ще ті, хто в безвиході. Я не розумію чому уряд набиває під зав’язку великі міста і не займається розвитком інших населених пунктів, не стимулює та не заохочує людей, не надає пільги та допомогу, щоб люди переїздили в провінцію та освоювали безкрайні території з величезними ресурсами. Канадці розповідали про ці холодні сірі канадські хутори без ніяких можливостей заробити пристойні гроші чи кар’єрного зростання. Я повністю підтримую уряд Канади за те, що за останні роки впустив стільки іммігрантів. Я за ще більший приплив іммігрантів у Канаду, які мають розбудовувати цю величезну країну з її безкрайніми просторами та ресурсами. Якось я сказав зятю, що йому потрібно швиденько їхати відбудовувати й підіймати Україну, тоді зятя, аж, перекрутило, але втримав себе в руках і відповів:
-А хто буде підіймати Канаду?
У Канаді ви ще можете стати своїм, бо тут всі іммігранти, а от у Європі – ні! У Канаді ви завжди серед своїх, таких же іммігрантів, а в Європі вам обов’язково звернуть увагу на те, що ви з іншої країни, «понаїхали тут». У Європі жити може й трохи легше, але там ніколи іммігрант не стане своїм. Племінниця моєї дружини після закінчення університету в Києві рік навчалася у Німеччині. Серед ночі приїхала на автовокзал у німецьке місто, де знаходиться університет, в якому мала навчатися. Стала чекати ранку, щоб добратися до вишу. Розбалакалася з місцевим дідусем, який запропонував їй переночувати у нього. Дідусь під час Другої світової війни знаходився в Україні й досі не може забути те, чим доводилося займатися та хоче хоч якось спокутати свою провину. Німець дуже добре відносився до молодесенької симпатичної меткої чорнобрової українки, яка і жила в його величезному домі, аж, до закінчення навчання в Німеччині. Дідусь дуже гарно відносився до дівчини й пропонував їй залишитися та обіцяв допомогти знайти пристойну роботу, нареченого, а після смерті переписати на неї свій будинок, але племінниця дружини категорично відмовилася прийняти подарунок та через відношення німців до іммігрантів не захотіла залишитися. Племінниця повернулася до Києва, уже 25 років працює у німців й отримує зарплату таку, як і в Німеччині, збудувала будинок не менший, ніж у гостинного дідуся, вийшла заміж, народила доньку і здійснила всі свої мрії в Україні.
Спостерігаю, як поводять себе іммігранти з Азії. Вибудовують те середовище, в якому народилися на батьківщині й у якому їм комфортно. Нерідко живуть громадами з релігійними та етнічними правилами. Намагаються винаймати житло неподалік один одного. І в новій країні живуть своїми традиціями та зберігають свою культуру. Мільйони індійців не цікавляться толерантною ввічливою культурою Канади. Хочуть лише свою надзвичайно сильну культуру, свої традиції й свій спосіб життя. Не хочуть асимілюватися і контактують з місцевими лише заради заробляння грошей та іншої вигоди. Виручають земляків у пошуку роботи, житла, позиці грошей, розв’язанні інших проблем. Зламалося авто в когось із них – зателефонував землякам і вони вже ось приїхали, допомагають. Азійці не відчувають себе одинокими, як, часом, українці. Часто іммігранти живуть по 7 - 8 людей в невеличких будинках.