Швидкісний потяг несподівано стишив швидкість, і FS- 2080, виринувши зі щасливих спогадів, знову опинився посеред гнітючої реальності.
«Бертране... тебе вже нема...»
Та перша їхня ніч стала першим кроком до неймовірної подорожі.
«Ми не лише стали коханцями. Тепер я його апостол».
— Місток Ліберта, — сказав Ленґдон. — Ми майже приїхали.
— FS-2080 сумно кивнув, дивлячись на води Венеціанської лагуни й пригадуючи, як він катався там на вітрильному човні разом із Бертраном... а потім цю тиху й радісну картину змі- нив спогад про жахливу подію, що трапилася тиждень тому.
— «Він стрибнув із вежі Флорентійського абатства в мене на очах.
— Мої очі — це було останнє, що він побачив перед смертю».
розділ 67
Літачок «Сайтейшн» сильно трясло в турбулентних потоках. Круто злетівши зі смуги аеродрому Тессіньяно, він зробив розворот і взяв курс на Венецію. А на його борту Елізабет Сінскі ледве помітила такий різкий, «вибоїстий» злет: вона сиділа, байдуже втупившись у вікно й погладжуючи свій амулет.
Її нарешті припинили штрикати шприцами — у голові Елізабет Сінскі потроху прояснювалося. Поруч із нею сидів мовчазний агент Брюдер і, вочевидь, обмізковував той химерний поворот подій, який щойно трапився.
«Усе перевернулося догори дриґом», — подумала жінка, і досі неспроможна повірити в те, свідком чого щойно стала.
Півгодини тому вони вирушили на маленьке летовище, щоб не дати Ленґдону сісти на борт приватного літака, який він замовив. Але замість професора виявили там літачок із заведеними на неробочих обертах двигунами і двох пілотів фірми «НетДжетс», які походжали злітно-посадковою смугою, знервовано поглядаючи на годинники.
Роберт Ленґдон, замовивши літак, на виліт не з’явився.
А потім був отой дзвінок.
Коли телефон задзвонив, Сінскі була там, де пробула увесь день, — на задньому кріслі чорного мікроавтобуса. Агент Брюдер з отетерілим виразом обличчя увійшов до ав- та й подав їй телефон.
— Вам терміновий дзвінок, пані.
— Хто це? — спитала вона.
— Мені лише сказали, що для вас є термінова інформація стосовно Бертрана Цобріста.
Сінскі схопила телефон.
— Елізабет Сінскі слухає.
— Докторе Сінскі, ми з вами незнайомі, але моя організація займалася тим, що ховала від вас Бертрана Цобріста j впродовж останнього року.
Сінскі аж підскочила на сидінні.
— Хоч би хто ви були, ви ховали злочинця!
— Ми не робили нічого протизаконного, але це не...
— Не робили нічого незаконного?! Чорта з два!
Чоловік по той бік лінії зітхнув, вгамовуючи свої нерви,
а потім заговорив — тихо й спокійно:
— Ми з вами матимемо вдосталь часу для дебатів про моральність моїх дій. Я знаю, що ви мене не знаєте, зате я знаю про вас досить багато. Упродовж останнього року пан Цобріст платив мені грубі гроші, щоби ви та інші не могли до нього добратися. А тепер я змушений порушити власний суворий протокол і вийти з вами на зв’язок. Однак мені здається, що тепер ми не маємо іншого вибору, окрім як поєднати наші зусилля. Боюся, що Бертран Цобріст міг скоїти дещо жахливе.
Сінскі губилася в здогадках — хто він такий, цей чоловік?
— І це до вас дійшло лише тепер?
— Так, ви маєте рацію. Лише тепер, — щиро відповів чоловік.
Сінскі спробувала прояснити ситуацію.
— Хто ви?
— Той, хто хоче допомогти вам, допоки не пізно. Я маю відеопослання, записане Бертраном Цобрістом. Він попросив мене оприлюднити його на увесь світ... завтра. Гадаю, вам слід продивитися його негайно.
— Про що там ідеться?
— Це не телефонна розмова. Нам треба зустрітися.
— А звідки мені знати, що я можу довіряти вам?
— Можете, бо я скажу вам, де тепер Роберт Ленґдон... і чому він поводиться так дивно.
Сінскі аж сіпнулася, зачувши ім’я Ленґдона, й отетеріло вислухала абсолютно химерне пояснення. Виявилося, що цей чоловік співпрацював із її ворогом упродовж останнього року, однак, уважно слухаючи подробиці, Сінскі інстинктивно відчула, що має вірити його словам.
«Я маю погоджуватися, бо іншого вибору нема».
