— Чиї пальчики? — Назар поволі вертався у реальність. — То маємо підозрюваного? Ти взагалі як про це дізнався?
Робоча інформація почала активно виштовхувати геть особисті спогади. Але те, що про відбитки пальців йому доповідає судмедексперт, бентежило. Це ж не його робота.
— Ніт, — Андрій по той бік телефонного зв’язку відкашлявся. — Криміналіст виявив, що відбитки пальців жертви є у нашій базі.
— Нічого собі! Засуджений? То це бандитські розборки?
— Не знаю, чи розборки, але особу встановлено, — голос експерта звучав задоволено. — Піскун Максим В’ячеславович, Тисяча дев’ятсот вісімдесят п’ятого року народження. Місце прописки — Ізюм, Харківська область. Решту деталей відповідальний експерт уже скинув тобі на електронку.
Назар лише присвиснув.
— Харків? Якого дідька він забув у Франківську?
— Це ти в нас слідчий. — насмішкувато сказав Андрій.
— Я взагалі-то не по цьому, сам знаєш. Пощастило, що криміналістична лабораторія з нами в одному корпусі, і ми з Жекою товаришуємо.
— Все... все... — намагався вгамувати колегу. — Дякую за цінну інформацію. Вже виїжджаю на роботу!
Назар завершив розмову, кинув телефон на пасажирське сидіння і повернув ключ запалювання. Двигун загуркотів, й уже за півгодини слідчий вибрався з авто біля міського відділка поліції. Про зустріч з сином він забув.
Леся наздогнала подругу вже біля школи. Зазвичай Христя бігала слабенько й постійно мала труднощі на уроках фізкультури, зокрема через свою зайву вагу, але цього разу вона мчала вихором. Її гнав страх. Білосніжні кросівки тридцять восьмого розміру летіли над нерівним асфальтом, присипаним пожовклим листям. Не щодня ж бачиш мерців! Це видовисько було таким жахливим, що Христя ледве чи спроможеться сьогодні заснути. Досі вона мертвих людей не бачила. Коли не стало однієї з її бабусь, батьки не взяли дитину на похорон у Коломию. Коли ховали батькового товариша — її хрещеного тата, який загинув торік на війні з Росією, її знову від стресу вберегли батьки. Коли ж два роки тому сконав її перший пацюк Томмі, дитина потай від батьків загорнула його вже застигле тільце в безкоштовну газету, яку постійно запихали в поштові скриньки, й пожбурила з вікна у квітник під будинком. Вона не розуміла, що таке смерть, але побачивши сьогодні того чоловіка між гаражами, чомусь одразу збагнула, що він мертвий. А людини так просто не здихаєшся, як маленького декоративного щура.
Дівчата хутко оббігли школу й зупинилися край дороги. В очікуванні зеленого сигналу світлофора вони підпирали руками боки й відхекувалися, не зронивши жодного слова. Просто мовчки хапали ротами повітря. Боялися навіть зустрітися поглядами. Знали — щойно скажуть уголос про те, що бачили, одразу ж зайдуться ридма. І ще вони думали, якщо не говорити про це — воно зникне, ніби й не траплялося ніколи. Просто примарилося...
Христя не відривала погляду від світлофора, що застиг на нестерпному червоному. Секунди спливали, а відчуття було, ніби тягнуться години. Здається, кожен зустрічний пішохід по цей бік та через дорогу дивиться саме на них, дівчат. Міряє поглядом, мружиться, згадує, чиї це діти. Ніби всі довкола вже знають. Христя ледь стримувала сльози, а Леся досі озиралася, аби переконатися, що ніхто за ними не женеться.
Щоки заливали яскраві рум’янці, обличчя були мокрими від поту. Волосся Христі вибилося з акуратно заплетеної коси, і тепер вона мала дурний вигляд — червона, розпашіла, пошарпана. Щойно ж вони опинилися в безпеці — у дворі між багатоповерхівками, де жила Леся, Христина впала на лавку, розстебнула куртку і, мов ганчір’яна лялька, зм’якла й прилягла. Леся гепнулася поруч просто на землю.
Коли дівчата мчали геть з гаражного кооперативу, сторожовий пес зчинив галас. Наглядач, який доти мирно спав у своїй халабуді, хильнувши чарчину за сніданком, вийшов нагримати на пса.
— Джеку! Ану заткай-но свою блохасту горлянку!
Той гавкати перестав не одразу, а коли таки замовк, наглядач помітив, що його пес чимось стривожений. Собачі очі бігали туди-сюди, з роззявленого писка скрапувала слина, а пишний хвіст, що зазвичай радісно метлявся, зараз напружено притиснувся до задніх лап. Чоловік скрушно зітхнув, почухав чорну з сивиною щетину й неквапом відщепив Джека з ланцюга. Пес видав дивний звук — щось середнє між гавкотом та скавулінням, тицьнувся мокрим носом в долоню господаря, а тоді зірвався й побіг головною дорогою кооперативу. Чоловік натягнув на полисілу голову затертий брудно-зелений кашкет, замкнув хатинку та рушив слідом, гучно ступаючи дрібними камінцями, що ними було всипано шлях. Вони кілька разів звернули то там, то тут, проминули роздовбану естакаду. Кооператив був зовсім порожнім. Потім Джек загарчав й прожогом кинувся до іржавого гаража, де постійно збиралися патлаті малолітки.
— Що там уже наробили ті бісові діти?
