— Пішла наху-й, — знову гикнув. — Гєла, ти чого до хати всяку шваль тягаєш?
— Вітю! — сплеснула в долоні Анжела. — Що ти робиш? Пішов звідси!
Тим часом Леся, уздрівши тата Вітю, нажахано зіщулилася, це було неможливо приховати. Анжела запанікувала й хутко кинулася до дверей. Грюкнула ними перед самим носом Віктора, залишивши чоловіка стовбичити у коридорі.
— Йди подивися телевізор! — гукнула крізь двері. — Я тобі потім усе розкажу!
Але той навіть не подумав дослухатися слів дружини. Він з усієї сили гепнув у двері й заволав на всю горлянку:
— Сука дур-на!
Юля здригнулася, позадкувала. Тоді, опанувавши себе, голосно промовила:
— Шановний, я з державного органу у справах дітей. Якщо ви зараз же не вгамуєтеся, я буду змушена викликати поліцію!
Спочатку належного ефекту не було — він продовжував лаятися й битися у двері. Леся на ліжку заскімлила й сховалася під ковдру з головою. Та за чверть хвилини раптом до нього наче щось дійшло. За дверима запала тиша. Анжела заплющила очі та з полегшенням видихнула — Вітько поплентався геть.
Проте очі юної дівчини-інспекторки були широко розплющені, зіниці розширені. Вона розстебнула свою куртку.
Акуратні груди схвильовано здіймалися під білою бавовняною блузкою, на чолі проступила нервова жилка.
— Це батько дітей? — зиркнула на Анжелу.
— Ні, батька нема... — жінка потупила погляд. — Це мій другий чоловік, — почала було щось пояснювати, гарячково розмірковуючи, як бути далі.
— Давно одружені?
— Ми в цивільному шлюбі.
Інспекторка, ледь отямившись від переляку, записала щось у блокнот. Тоді вичавила з себе посмішку й на ватяних ногах формально обійшла решту помешкання. Весь огляд зайняв не більше двадцяти хвилин. Біля дверей зупинилася і з жалем подивилася на Анжелу. Звісно, помітила й невдало замасковані синці, і постійний тремор рук, і гіперемію та набряк обличчя — типові ознаки зловживання алкоголем. Ця сім’я — поза сумнівом, у групі ризику. На обліку у Франківську зараз понад двісті дітей, позбавлених батьківської опіки за схожих обставин — батьки зловживають алкоголем або наркозалежні... відтак просто не в змозі забезпечити своїм дітям належні умови.
Перед тим, як вийти у двері, Юлія затрималась на хвильку, нахилилася до Анжели й ледь чутно прошепотіла їй на вухо:
— Моя вам порада — негайно виженіть співмешканця та кидайте пити.
— Я не п’ю! — обурилася жінка.
Інспекторка скрушно зітхнула: «всі вони так кажуть».
— Якщо ви цього не зробите, дітей заберуть. Тоді вже буде запізно щось робити.
Анжела мовчала, хоча й кортіло накинутися на цю привітну дівчину з кулаками. Ніхто не має права називати її алкоголічкою та вказувати, що вона робить не так!
— Розумію, це непросто, — додала перевіряльниця, — але ви маєте змінити ситуацію. Я щодня бачу, як батьки руйнують життя власних дітей. Гадаєте, їм у притулках добре? Лише якийсь десяток сиріт вдається прилаштувати у нові родини, решта залишається в інтернатах. Та й рідна мати — завжди краща, ніж найтурботливіша мачуха.
Вона торкнулася руки Анжели, легенько стиснула її, доброзичливо попрощалася.
Щойно за Юлею зачинилися двері, в передпокої з’явилася заплакана Леся.
— Мам, нас заберуть до інтернату?
— Не заберуть, — відповіла Анжела й пригорнула доньку до себе.
Гричак вимагав, аби затриманого відпустили. Назар стояв на своєму, адже алібі Топольного висіло на шмарклях — його підтвердила лише коханка, ще одна сусідка на поверсі бачила чоловіка лише вдень. Добряче посперечавшись, підполковник дозволив потримати підозрюваного до кінця наступного дня.
Усі зусилля підрозділу кинули на пошуки сина Топольного. Частина команди розшукувала друзів та знайомих Григорія, інші оперативники опитували працівників міської лікарні на Матейки, вивчали записи камер відеоспостереження. Назар очолив команду, яка займалася лікарнею.
Михайла Топольного допитали ще раз, тепер у присутності підполковника й державного адвоката, котрого надали на прохання затриманого. Він знову все заперечував і запевняв, що син поїхав з друзями за місто ще минулого тижня, саме в середу. Про те, що Григорій у лікарні, Михайло начебто не знав, як і не здогадувався, що за люди товклися в синовій квартирі у четвер. Назар йому не вірив. Може, цей чоловік і не вбивав Піскуна та Бакірову, але він точно щось приховував — брехню старший слідчий чув за версту.
Зрештою поліцейські відвели Топольного до камери й пообіцяли адвокатові, що відпустять його клієнта за кілька годин. Законні підстави потримати цього суб’єкта вони все ж мали. У лікарні пощастило — головний лікар люб’язно виділив конференц-залу й усіляко сприяв у слідчих діях, а у фойє висіла камера з непоганою якістю зйомки. Два молодші оперативники опитували медсестер, лікарів та санітарів, які працювали з неділі по середу. Назар засів у кімнаті охорони передивитися записи. Йому допомагав охоронник — літній чоловік у запраному чорному однострої — та Віталій Вівчарик з обласного управління.
