Кімната була доволі тісною. Чотири глухі стіни, хиткий стіл зі стареньким комп’ютером, на екран якого виводилося кольорове зображення з усіх камер. Одна стежила за вхідним коридором приймального відділення, інша знімала хол центрального корпусу, третя слугувала для огляду частини коридору біля кабінету головного лікаря.
— Можете показати нам учорашні записи? — звернувся Назар до охоронця.
— Звісно, — відповів той сухим прокуреним голосом. — З котрої години і яка саме камера вас цікавить?
Назар зазирнув до списаного аркуша зі свого блокнота, куди ретельно занотував часову хронологію. За словами головного лікаря, о 08:00 Григорію поставили крапельницю; о 10:30 — лікарський обхід; далі санітарка принесла йому до палати обід о 13:00, а вже о 15:30, коли медсестра мала супроводити хворого на ультразвукове обстеження, він зник.
— Давайте від учора десь з 13:30, камера у вестибюлі.
Охоронець кивнув, провів курсором по екрану, клацнув кнопкою.
За хвилину зображення з камери розтягнулося на весь монітор, а дата й час у кутику свідчили, що зйомка ведеться в обідній час учорашнього дня. Поліцейські підсунулися ближче.
Спочатку не відбувалося нічого цікавого — якісь люди просто заходили й виходили. Пацієнти, родичі, медперсонал. Десь о чотирнадцятій приїхав бус із пральні, й високий чоловік в уніформі приволік кілька величезних вузлів з випраною постільною білизною та забрав у старшої санітарки такі ж громіздкі клунки з брудною. А тоді Назар побачив те, що змусило його напружитися: крізь центральний вхід зайшли два суб’єкти. Слідчий прикипів поглядом до екрану, спостерігаючи, як двоє хлопців швидким кроком минають фойє й підіймаються нагору сходами, зникаючи з поля зору.
— Хтось знайомий? — Вівчарик помітив неспокій старшого оперуповноваженого.
Той ковтнув слину й відмахнувся, продовжуючи спостереження.
— Перемотати ще раз? — поцікавився охоронець.
— Ні-ні, дивимося далі, — відповів Назар.
Але в його думках усе вже перемотувалося — один хлопець-підліток у джинсовій куртці тримається ледь позаду, інший — високий, у чорній кофті з накинутим на голову каптуром сміливо крокує попереду, уважно роззираючись довкола. А тоді той, вищий, повертає голову в бік камери... Назар не розрізняв більше нічого перед собою. В голові застигло лише те напружене обличчя... обличчя його сина.
Усе котилося під три чорти. Діма ледь тримався, хоч насамперед хотілося —
Учора ввечері вони зустрілися з Валіком — двоюрідним братом Гоші. Той розповів, що поліція перевернула у квартирі все догори дриґом, але чи щось знайшла — невідомо. Також Валік сказав, що Гоші вже краще, тож наступного дня хлопці влаштували йому втечу з лікарні. А після того, як Валік відвіз брата в надійне місце, хлопці вирішити розійтися та повернутися до звичного життя, так би мовити — залягти на дно. Діма навіть не здогадувався, що чекає на нього попереду...
У четвер надвечір, коли він повертався додому, несподівано зіпсувалася погода. Прозорі сутінки раптово загусли й обважніли темрявою, зірвався крижаний вітер, який ганяв пожовкле листя, шарпав бляшані дашки й рипуче гілляччя, а на брудний асфальт пустився дощ зі снігом. Діма втягнув голову у плечі, запхав руки до кишень джинсівки, проте зігріти їх не вдавалося. Щойно переступивши поріг дому, пішов заварювати собі гарячий чай.
Мама була засмучена. Він одразу це помітив — сиділа мовчки і курила, відвернувшись до вікна, навіть не повернула голови привітатися. Та й атмосфера вдома видалася йому вельми дивною. У кімнатах застигла цвинтарна тиша. Ніхто не розмовляв, не дивився телевізор. Навіть звичних гостей — дядька Петра і Француза не було, а отже, сьогодні знову обійдеться без гучної пиятики.
— Мам?
Діма залив пакетик чаю окропом і підійшов до матері, яка саме прикурювала цигарку.
— Усе добре?
— Не знаю, — прошепотіла вона.
Підпалена сигарета зашкварчала, у темному вікні віддзеркалився червоний вогник. З попільнички на підвіконні вже пересипалося. Сірий попіл й кілька розтовчених недопалків лежали на зіжмаканому конверті. Проте Анжела не зважала. Вона повільно й глибоко затягнулася, потім випустила густу хмарку диму й нарешті повернулася обличчям до сина. Діма побачив, що мама заплакана.
— Приходили з соціальної служби. Хочуть вас забрати в дєтдом...
— Що? Куди забрати?! — скрикнув хлопець.
Анжела знову затягнулася й несподівано розсміялася на видиху. Але це був геть не щасливий сміх. Так регочуть люди у відчаї, коли їхній світ руйнується, попереду ж зяє хіба чорнота безвиході — очі палають, губи розтягуються на божевільний вищир, а руки тремтять так, що годі ними втримати реальність. Цигарка випала з її пальців й покотилася холодною плиткою підлоги.
