У тісній темній кімнатці сиділо троє — підозрюваний та двійко поліцейських зі слідчо-оперативної групи. Новак одразу ж смикнув головою в бік Назара й ледь помітно кивнув. Топольний сидів на хиткому стільці. Старший слідчий зміряв його поглядом і замислився, чи міг цей чоловік убити двох людей, які за віком годилися бути йому дітьми? Чом би й ні... Він побував на двох війнах, чортзна, що коїться у тій голові. Хоч зараз має геть незагрозливий вигляд. Ба більше, йому кортіло поспівчувати, адже він радше скидався на жертву, ніж на вбивцю. Руки в кайданках звисали між широко розставленими ногами, обличчя й плечі понуро опущені. Скуйовджене сиве волосся стояло сторчма, відкидаючи на переоране зморшками високе чоло густі тіні. Вбраний Топольний був у домашнє — розтягнута чорна футболка, спортивні штани, брудні сірі кросівки. Він ледь помітно хитався вперед-назад й дивився у підлогу, не звертаючи жодної уваги на прибулого офіцера.
— Михайло Топольний, — почав слідчий, — я старший оперуповноважений Вус Назарій Ярославович. Ви знаєте свої права?
Підозрюваний кивнув, та погляду не підняв. Назар глянув на стіл, довкола якого всі розташувалися, і побачив розкладені фотографії.
— Ви знаєте, у чому вас підозрюють?
Знову німий кивок.
— Ви зізнаєтеся?
Михайло Топольний задер голову й подивився слідчому просто в очі. Від того погляду, сповненого болю й відчаю, Назарові зробилося недобре. А тоді підозрюваний заговорив хрипкуватим голосом:
— У чому я маю зізнаватися?
— В умисному вбивстві Піскуна Максима та Діани Бакір...
— Я нікого не вбивав, — урвав Топольний слідчого. — Я не знаю цих людей.
— То як ви поясните кров Бакірової та цілу гору їхніх відбитків у своїй квартирі?
— В якій квартирі?
— У твоїй квартирі, придурку! — втрутився Новак. Назар одразу ж кинув на підлеглого суворий погляд.
— Учора під час обшуку вашої квартири на вулиці Береговій було виявлено докази, — стримано повідомив старший слідчий і подав рукою знак, що далі говоритиме лише він.
— Таж я там не живу, — відповів Топольний. Проте його голос відчутно тремтів.
Назар зауважив, як страх ковзнув обличчям підозрюваного — він збліднув, на лобі проступили краплинки поту, зіниці розширилися. На шиї пульсувала вена.
— Але ж квартира ваша? — продовжив Назар.
— Моя, — підтвердив той. — Але я живу у своєї Ольки.
— А на Береговій хто?
— Ну, син мій...
По згадці про сина Топольний почав переминати пальці й обмацувати поглядом кімнату. Вена на шиї набрякла ще дужче.
— Топольний Григорій? Це ваш син? — уточний слідчий.
Підозрюваний кивнув.
— Де ви були в четвер увечері?
— З Олькою.
— Хтось, окрім неї, може це підтвердити?
Топольний знітився:
— Не знаю... може, хтось із сусідів бачив, як я сміття надвечір викидав і повертався.
— Де ваш син зараз?
Підозрюваний замотав головою.
— Не знаєте? — перепитав слідчий.
— Він поїхав з друзями. А куди — не знаю.
Тут у двері загрюкали й уже за секунду в одвірку з’явився один з молодших оперативників. У руках хлопець мав невеличкий стос паперу — останні висновки експертів криміналістичної лабораторії та кілька протоколів з опитування свідків. Новак кинувся до дверей, забрав документи й узявся їх вивчати. За хвилину його обличчя спохмурніло.
— Що там? — напружено спитав Назар.
Василь передав висновки експертів капітану, а тоді нахилився до свого напарника й щось прошепотів йому на вухо. Малярчук теж спохмурнів і втелющився в підозрюваного, який скористався тишею і знову втупив погляд у підлогу.
Назар читав і не міг повірити власним очам. Якщо ще кілька хвилин тому він готувався святкувати перемогу, уявляючи гучні заголовки преси про те, як блискавично він розібрався з подвійним убивством, то зараз хотілося подерти ці папери на дрібні шматочки й розвіяти за вітром. А ще кортіло закурити й перехилити склянку коньяку.
— Цього заберіть у камеру! — вичавив з себе нарешті.
— Але... — нерішуче почав було Новак.
— Заберіть!
Новак з Мельничуком перезирнулися й узялися підводити підозрюваного. Той перелякано крутив головою, не розуміючи, що відбувається.
— Я не вбивав нікого! Чуєте?! — вже біля самих дверей заверещав Топольний.
Поліцейські його крик проігнорували.
Капітан стиснув у руці документи й чкурнув геть, добіг до свого кабінету і зачинився там, гучно траснувши дверима. Тоді впав на стілець і почав усе перечитувати знову.
Відбитки Михайла Топольного не збігаються з тими, які знайдено на місцях злочинів... розмір взуття теж не підходить... група крові Топольного перша мінус — і це єдине, за що можна схопитися. Але для того, щоб висунути звинувачення, цього вкрай мало! Тепер єдина надія, що він не матиме підтвердженого алібі.
