— Люсі. — Я був вражений (щоправда, приємно) почути, як Одрі його виправляє.
— Я став розмірковувати, як утекти звідси, але як же я міг поїхати, коли ви всі лишаєтесь, а я застряг у ролі копа? І вона все зрозуміла. Вона чекала на мене, а я не показувався. Коли вона збагнула, що першим трупом був коп, мене було викрито. Я благав її мовчати. Я дав їй вибір, розумієте? Вона вирішила стрибнути. — Тепер він говорив жалісливо, благально. Він справді вірив, що ми всі будемо схожими на нього, і усвідомлення протилежного його шокувало.
— Як? — Це була Евонна — висловлювала мовчазну відразу, яку тоді відчували всі ми. — Як можна мріяти знайти своє місце в
— Майкл не мав права! — тепер Джеремі кричав. — Він не мав права казати мені, де моє місце. Казати мені, що я вчинив неправильно. Лицемір! — Наступні слова Джеремі виплюнув: — Погляньте на себе. Каннінґеми. Ви ж усі вбивці, хіба ні?
Ми обмінялися поглядами. Рука Енді смикнулася — мабуть, хотів підвести, щоб сказати, що нікого не вбивав, але передумав.
Я уявив Джеремі, який сидить, прихилившись до стіни, у задушливій квартирі Елісон Гамфріс, біля зачинених дверей ванної, і дивиться, як дрижать його вимащені попелом руки. Він щойно дізнався про свою родину. Нас нескладно знайти в інтернеті. Усі знали, які ми. Майкл, Роберт, Евонна — а згодом і Софія, — усі ці імена супроводжували гучні інциденти, після яких руки назавжди лишалися в крові, принаймні в очах суспільства. За нами йшла лиха слава — про нас знали і медіа, і поліція. Джеремі знайшов нас, припинив тремтіти й подумав: «Я не такий уже й дивний».
Коридором у напрямку бібліотеки загупали чиїсь кроки. Озирнувшись, ми побачили Ґевіна, який став на порозі й окинув наше зібрання здивованим поглядом.
— Сумки готові, — сказав він. Знову обвів нас поглядом. — Хто помер?
Джеремі скористався тими кількома секундами, коли всі погляди були прикуті до когось іншого. Щось загриміло, і ми побачили, що він вибив з каміна решітку й озброївся кочергою. Джульєтт ступила крок до нього, але Джеремі розмахнувся кочергою, і жінка відступила. Йому досі не було куди втікати, тож він просто відчайдушно розмахував чавунною зброєю.
— Я міг би просто облишити вас, — засичав він. — До цього моменту я міг би так і вчинити. Після Люсі я подумав, що накоїв уже достатньо і, може, мені час зникнути. Але тепер я знаю, що ви
Він знову замахнувся кочергою, і всі мимохіть відсахнулись, але виявилося, що він цілив у вогонь. Джеремі підважив велетенську дровиняку й викинув її, пойняту вогнем, на килим. Вона глухо гепнула на підлогу, врізнобіч порснувши іскрами. Ми всі затамували дух. Джульєтт розповідала мені, що її батько збудував цей готель наприкінці сорокових років, а це означало, що він тримався на дереві та азбесті: ці стіни були велетенськими сірниками. На килимі із шипінням розповзалася темна пляма, але, на щастя, він був надто вогким, щоб загорітися, і колода просто диміла на підлозі. Ніхто не зронив ні слова. Вигляд Джеремі мав розбитий, а решта дивувалася його невигадливому плану втечі.
А тоді одна з книжок вибухнула. Єдиної іскри, яка долетіла туди, було достатньо, щоб підпалити сухі сторінки.
Ну, звісно. Ці книжки були, мабуть, єдиними речами в цьому готелі, які не були наскрізь просякнуті вологою, — навіть я міг би не загорітися. Я хотів би сказати вам, що книжкою, яка так вибухнула, була «Джейн Ейр» (це було б дуже символічно, зважаючи на те, що станеться далі), але це було б неправдою.
За першою книжкою спалахнули інші, ловлячи на себе іскри й вибухаючи, як попкорн у мікрохвильовці. Зважаючи на те, як швидко все сталося, підозрюю, що частина книжок загорілася просто із солідарності. А тоді спалахнули стіни. Підлога запарувала, висихаючи на очах, і вже за кілька секунд сухі латки зажевріли.
Ми кинулися до дверей. Ерін вискочила першою. Я підняв Софію на ноги, закинувши її руку собі на плече. Марсело тягнув Одрі, шоковану й заплакану. При цьому вони перекинули один із червоних тронів, який швидко перетворився на невеличке кострище посеред кімнати. Джульєтт кричала, розмахуючи руками. У кімнаті тепер танцювали язики полум’я. Джеремі кинув кочергу й ліктем розбив вікно біля себе. У бібліотеку ринуло повітря, підживлюючи вогонь, і язики полум’я миттєво виросли втричі з оглушливим «фуш». Від Ф-287 залишився лише зчорнілий кокон. Ми із Софією пропустили Марсело й Одрі — я боявся, що вони залишаться в бібліотеці. Я випустив з поля зору дядька з тіткою, а тоді побачив розмиту постать Евонни, яка рухалася не в тому напрямку.
— Евонно, просто біжи! — закричав я, але в реальному житті вогонь реве значно гучніше, ніж може здатися.
