Мені було шість років. Ми побачили все в новинах, перш ніж нам потелефонували з відділку. У фільмах вони завжди приходять додому. Рідні чують такий обережний, короткий стукіт у двері — вам точно відомо, про що я, — і вже знають, які новини почують, перш ніж відчинять двері й побачать за ними поліцейських, які тримають кашкети в руках. Розумію, що це дурня, але пригадую, як у нас закалатав телефон і я подумав, що він дзвонить якось похмуро. Він звучав точно так само, як і тисячу разів до того, але тієї миті цей дзвінок здавався на мілісекунду довшим, на децибел гучнішим.
Тато майже не бував удома вночі — така вже в нього була робота. У мене залишилися дуже теплі спогади, справді, але чомусь, коли згадую про нього, найперше перед очима постають сліди його присутності. Я не бачу його там — лише порожнє місце. Порожнє крісло у вітальні. Тарілка в мікрохвильовці. Щетина в раковині у ванній. Пластикова упаковка пива в холодильнику з трьома порожніми комірками й трьома бляшанками, що залишилися. Мій батько перетворився на власні сліди, на рештки своєї сутності.
Коли задзвонив телефон, я сидів за столом на кухні. Мої брати були нагорі.
Так, я сказав «брати». Я все поясню.
Телевізор усе ще працював, але мама вимкнула звук, сказавши, що не може більше слухати цього репортера. Там показували гвинтокрил, який зависнув над автозаправною станцією, обмацуючи її пошуковим прожектором. Скидалося на те, що поліцейська автівка врізалась у великий білий автомат з льодом, бо розірвані пакети з нього повипадали на пом’ятий капот. Але я не одразу зрозумів, що сталося щось серйозне. Схоже, мама підозрювала, бо, хоч і вдавала байдужість, я бачив, як вона крадькома зиркає на телевізор. А ще вона час від часу знаходила способи заступити мені екран: то їй терміново потрібно було знайти щось у найближчій до телевізора шафці, то вона помічала на полиці якусь жахливу пляму й бралася зішкрібати її. А тоді пролунав той дзвінок. Телефон висів на стіні біля дверей. Мама зняла слухавку. Я пам’ятаю глухе «гуп», коли вона стукнулася головою об одвірок. А ще її шепіт: «Прокляття, Роберте». Я знав, що вона говорить це не
Я не знаю, як саме це сталося. Якщо чесно, у мене ніколи не було особливого бажання скрупульозно розбиратися в подробицях тієї події, але з роками я все-таки склав якусь картинку з уривків новин, ліричних відступів моєї матері та своїх спогадів про похорон, тож розкажу вам про це. Моя версія подій зліплена з припущень, речей, у яких я практично впевнений, а також фактів, які мені відомі достеменно.
Почнімо з припущень. Я припускаю, що на тій автозаправній станції була одна з тих беззвучних кнопок виклику поліції. Я припускаю, що касирові тицьнули в обличчя пістолетом, але він спромігся тремкими пальцями ковзнути по нижній поверхні прилавка та намацати ту кнопку. Я припускаю, що кнопка сповістила найближчий поліційний відділок, звідки викликали найближчу патрульну автівку.
Тепер те, що я знаю більш-менш точно. Я практично впевнений у тому, що стрілянина почалася до того, як патрульна автівка зупинилася. Я практично впевнений у тому, що смерть від пострілу в шию повільна й болісна; кажуть, що це схоже на утоплення. Я практично впевнений у тому, що водія підстрелили першим. І я вважаю, що він урізався в автомат з льодом через кулю в шиї.
І, нарешті, факти. Поліцейський, який сидів біля водія, вийшов з автівки, зайшов на автозаправну станцію і тричі вистрелив у мого батька.
Я знаю це точно, тому що на похороні той офіцер підійшов до моєї матері з добрячим куснем торта в руці й сказав: «Я покажу тобі, куди йому вистрелив». Він устромив палець у крем і мазнув їй по животу, прогарчавши: «Сюди». Відтак намазюкав липку спіраль на її стегні: «Сюди». А тоді вліпив цілу жменю торта посеред її грудей: «І сюди».
Моя мати навіть не здригнулася, але я пам’ятаю, як вона видихнула через ніс затамований дух, коли поліцейський повернувся до своїх друзів, які схвально заплескали його по спині.
