Боюсь, що я таки скористався одним з тих підступних письменницьких фокусів. Урочистий похорон, на який я прийшов дитиною, не був батьковим. Тоді ховали чоловіка, якого він убив. Мама сказала, що ми мусимо піти, бо так правильно. Вона сказала, що там буде багато камер і що про нас говоритимуть, але що говоритимуть ще більше, якщо ми не прийдемо. Саме тоді я дізнався, як це — бути вигнанцем. Я більше не був собою. Не лише на похороні, але й у школі. І за багато років, коли мусив розповісти дівчині про своє дитинство. І коли не хотів розповідати іншій дівчині про своє дитинство, але вона вже погуглила моє ім’я. (Ерін, яка росла з агресивним батьком і несла тягар власних травм, була однією з перших, хто мене в цьому зрозумів.) А ще був той випадок, коли детектив із Квінсленду проїхав десять годин до Сіднея, щоб звинуватити Каннінґема в нерозкритому нападі в його районі. Тоді мені було шістнадцять і я ще жодного разу не виїжджав зі штату. Уявляю, як паскудно той чолов’яга почувався, повертаючись додому, на північ, коли виявилося, що головний його підозрюваний — це підліток без водійського посвідчення. Марсело добив його остаточно, сказавши, куди можна засунути його притягнуті за вуха результати аналізу волосся. Одним словом, наше прізвище періодично з’являється в схожих переліках, і воно явно виділене кольоровим маркером, навіть коли єдиним доказом є зіставлення волосся (цей доказ не приймають у суді ще від 90-х, і недарма). Навіть кілька десятків років по тому, коли детектив Макмафін маринував мене в кімнаті для допитів, він не вірив жодному моєму слову. Я більше не був Ернестом Каннінґемом. Я був «
Мама стала законом. Їй було начхати на поліцію, і нам теж. Думаю, їй спершу сподобався Марсело лише тому, що він був адвокатом для дрібних злочинців на кшталт мого батька: його підхід до роботи ґрунтувався не на служінні закону, а на знанні всіх лазівок і професійних прийомів. Корпоративне право — це просто вищий рівень шахрайства: злочинці ті самі, але вони їздять на кращих автівках. Батькова тінь досі висіла над нами всіма, і якби по чоловіка із закіптюженим обличчям приїхав міський коп, а не офіцер Остання Надія, то ми всі вже сиділи б у кайданках як головні підозрювані.
Тепер ви знаєте, як помер мій батько. Ширнувся чимось (біля його тіла знайшли шприц) і спробував витрусити кілька сотень доларів з місцевої заправки. Знаю, що здаюся покидьком, позаяк приховував це аж до десятого розділу, але я розповідаю зараз, бо невдовзі це буде важливим. І я подумав, що варто розповісти вам, як ми всі навчилися бути Каннінґемами: закриватися від світу й захищати одне одного. Того дня, за сніданком, Софія відчула, як ці двері зачиняються перед нею. І навіть я, вигнанець із вигнанців, лише про людське око вступився за неї, усе ще сподіваючись утриматися в нашому колі. Бо ми завжди трималися одне одного. Аж поки я побачив тінь свого батька в Майклових очах на тій заплетеній павутинням галявині й спробував утекти від неї якнайдалі.
«Non fueris locutus…» Я вже забув, що там далі.
Щоб піднятися на дах, треба здолати пів дюжини скрипучих сходових маршів, застелених килимами. Дорогою я зазирав у всі коридори: схоже, на кожному поверсі було десь по вісім кімнат. Я мав дві причини рахувати їх. По-перше, хотів мати бодай приблизне уявлення про те, скільки тут гостей. У готелі було близько сорока номерів, декілька з них могли бути порожніми, тож це від шістдесяти до вісімдесяти людей. По-друге, мене цікавило, чи не вирішив раптом офіцер Кроуфорд обійти готельні номери. Біля тіла він поводився трохи гидливо, і я сумнівався, що він колись розслідував убивство, але подумав, що все-таки може поставити кілька запитань гостям. Убивство, на мою думку, вимагало швидких дій, але не було схоже, щоб офіцер збирався квапитися. Зважаючи на те, що вранці їдальня була переповнена галасом і плітками й ніхто не здавався скорботним, у мене були підстави сумніватися, що хтось
Тепер, коли про це думаю, я розумію, що саме це мене турбувало у вранішній атмосфері в їдальні. Здавалося, всі проходили повз відчинені двері й не зазирали досередини.
