Усі в моїй родині — вбивці полностью

Я згадав, як Одрі сказала мені, що батько не був нариком. Може, Голтон підкинув йому шприца, щоб усе здавалося правдоподібнішим. Зрештою, обколотий нарик цілком може ні сіло ні впало вистрілити по патрульній машині. Якщо мій батько збирався здати Голтона та його напарника, вони цілком могли вбити його.

— Шкода, що Голтона не звинуватили в чомусь на кшталт убивства, але його темні справи все-таки не зійшли йому з рук. Він крав кокаїн з речових доказів, брав хабарі. На жодну людину не дивитимуться крізь пальці вічно. — Мені це здалося шпилькою на мою адресу, але я нічого не сказав. — Він трохи посидів у в’язниці, почав інше життя, і про його минуле намагалися не згадувати, щоб не кидати тінь на поліцію, розумієш?

По правді, мені дуже хотілося йому повірити. Не тому, що це виправдовувало батька, а тому, що це багато чого пояснювало про матір. Якщо це правда, то в Одрі було більше причин не довіряти поліції, аніж смерть чоловіка від рук поліцейського. Вона думала, що його вбили ті «хороші» хлопці, які дали йому надію. Моя зрада також набувала нового сенсу: я вирішив стати на бік закону, як батько, і це не захистило нас, а лише зашкодило.

З другого боку, історія складалася докупи аж надто гарно. Таку історію Майкл міг зліпити за три роки спеціально для мене.

— Усе це тобі Голтон розповів? — Попри мої зусилля, у голос таки просочився скептицизм. Зрештою, це було дуже сміливе зізнання. — Для такої історії треба більше повітря, ніж знайдеться в простреленій легені.

— До пострілу він мовчав як риба, а потім розговорився. І не все із цього розповів мені він. Більшу частину того, що мені відомо про Алана, я дізнався від інших в’язнів. Вони всі його знали. Половину хоч раз у житті обдирали в його ломбарді, який, між іншим, славився краденими речами. Якщо комусь у Сіднеї треба було якнайшвидше позбутися чогось чужого, ця річ рано чи пізно потрапляла до Алана. А другій половині він був винен гроші. Вони тиснули мені руки, Ерне. Наче я зробив їм послугу.

Брат скривився. Спогад про цей жест солідарності вочевидь мучив його. Може, навіть більше, ніж саме вбивство.

Я заплющив очі, знову пригадуючи білу, мов кістка, галявину. «Піду гляну, як він». Майкл сидить спиною до мене, трохи схилившись, а його руки зникають у павутинні. «Тепер його можна поховати».

— Коли Алан отямився на галявині, ти пішов глянути, як він. Саме тоді ти все вирішив, так?

Майкл явно поринув у той спогад — він говорив повільно, наче в трансі:

— Я дуже довго його звинувачував, уявляєш собі? Бо тієї миті в мене було таке відчуття, наче я прокидаюся. Можливо, якби він нічого не сказав, я посадив би його назад у машину. Може, я послухав би тебе. Я пам’ятаю, що на його губах була кров. Коли він говорив, криваві нитки напиналися між його губами, наче містки. Я не знаю, чому Голтон тоді розповів мені про те, як застрелив батька. Може, хотів зачепити мене за живе востаннє. Може, випробовував мене, хотів знати, чи я зроблю це. Може, хотів, щоб я це зробив. — Майкл наморщив носа. — Вибач. Тюремний мозкоправ називав це «дифузія відповідальності». Мені треба уникати такого.

— Тож коли він сказав, що застрелив батька, ти зірвався й довершив розпочате?

Майкл похмуро кивнув. Він утупив погляд у свої руки — мабуть, уявляв їх на шиї в Алана.

— Я приїхав туди не для того, щоб убивати його. Я не знав нічого аж до самого кінця. Він продавав мені те, за що помер батько. Продавав когось іще.

Я знову згадав про гроші. «Ми помирали за них». Отже, усе-таки «ми» — це Каннінґеми: наш батько Роберт.

— Тож ти зрозумів, що батько загинув через Алана. Тоді подумав: те, що в нього було, хай чого воно вартувало, належить тобі за правом. Це твій спадок. Тому застрелив його й забрав це. А потім і свої гроші.

— Усе було не так. Тобто це стосувалося грошей, але не так, як ти кажеш. Я приніс усе, що зміг, але то була не вся сума. Я облажався. Сподівався, що він не помітить. — Майкл сумно похитав головою, як роблять люди в лікарняних кімнатах очікування. «Якби ж тільки…» — каже це хитання. — Він схопився за пістолет. А в мене зброї не було… звідки вона в мене візьметься? Я спробував його забрати. І пістолет вистрелив. Алан тримав його в руці, я не знаю, як це сталося. Ніколи раніше не стріляв з пістолета. А тоді побачив, як Алан сів, і весь його бік був у крові. Я просто… просто залишив його там. Викинув пістолет у решітку на вулиці. Але поки дійшов до машини й достатньо заспокоївся, щоб завести її, він якось зміг знову встати й піти. Я не пам’ятаю, чи хотів його збити, чи він сам вискочив на дорогу, але якось він опинився під капотом. І більше не рухався. Тоді я зателефонував тобі.

Двісті шістдесят сім тисяч завжди здавалися мені дуже дивною сумою. І раптом це чудернацьке число стало цілком зрозумілим.

— Алан хотів триста тисяч?

— Це все, що я зміг знайти. Люсі… — Майкл завагався, явно присоромлений. — Я облажався, гаразд? Я не приніс усієї суми.

— Як Люсі нічого не помітила?