Усі в моїй родині — вбивці полностью

— Я вбив Алана Голтона, — повільно протягнув він, наголошуючи на кожному слові.

Мені хотілося застромити пальці у вуха й висолопити язика, як роблять діти. Мозок гарячково заповнював прогалини. Я не хотів чути про те, як він вибрав випадкову жертву й убив чоловіка на снігу, а тепер радо сидить у затхлій сушарні, просто щоб опинитися зі мною наодинці. Як спланував це з Люсі, бо саме вона запропонувала сушарню. Я не хотів, щоб останнім, що почую у своєму житті, були його вихваляння. Як він нарешті дістався до мене. Як він спав з моєю дружиною. (Гаразд, мені не зовсім байдуже. Трішечки не байдуже.) Кортіло перекинути стілець і кинутися до дверей, але для цього довелося б спершу встати й повернутися до Майкла спиною, і якби він захотів кинутися на мене, я не встиг би й кроку ступити. А якщо в нього був ніж…

Тож вирішив, що треба торгуватися.

— Я привіз гро…

— Я зробив це свідомо. — Майкл здійняв руку, наказуючи мені замовкнути. — Я схопив його за шию і тримав, поки він не зм’як. А тоді ти… ти, мій брат… відправив мене до в’язниці.

А тоді він кинувся на мене — блискавично, наче гримуча змія.

Зненацька в голові побіліло, наче в моїй свідомості теж знялася хуртовина або я вже помер, але ще не зрозумів цього, а Майклові руки обвилися довкола моєї…

…спини.

Моєї спини. Не шиї. І в тих руках не було ножа. Він обіймав мене. Я обережно взяв його за плечі. Вони й справді були широчезні.

— Дякую, — пробурмотів він мені в плече. Я досі був приголомшений і досі не був певен, живий я чи ні та чи буде в таких умовах ввічливе «будь ласка» безглуздим. Майкл шморгнув носом. — Я знаю, ніхто в цій родині не сказав тобі, що ти вчинив правильно, і я останній, від кого ти чекав це почути.

— Щось таке.

— Люсі вважає це місце покаранням, але воно бездоганне, — сказав він, роззираючись сушарнею. — Бо тут безпечно.

— Безпечно?

— Я не довіряю нікому з них. Ти єдиний, з ким я можу поговорити, бо лише ти наважився встати в тій судовій залі й засудити мене. Саме тому я знаю, що ти допоможеш мені вчинити правильно. Я знаю, що тут парко й душно, але я справді думаю, що тобі краще зачинити ті двері. Бо я вже сказав тобі, що вбив Алана свідомо, а тепер настав час розповісти чому.

— Я три роки думав, як тобі про це розказати, — почав Майкл, коли я зачинив двері. Схоже, першої фрази за весь цей час він так і не придумав. — В’язниця — бездоганне місце для того, щоб поглянути на деякі речі по-іншому, бо там життя зупиняється, тоді як світ далі мчить уперед. А ти можеш міркувати. Я збрешу, якщо скажу, що не досяг певного духовного просвітлення.

Мабуть, я здійняв брови, бо Майкл одразу кинувся захищатись:

— Я не паритиму тобі мізки розповідями про сенс життя, але, коли ти вбиваєш когось — тобто коли свідомо вирішуєш убити когось, — ти мусиш усе це зважити. Розумієш?

— Ні, — чесно відповів я.

Хоча зараз, коли це пишу, починаю розуміти.

— Не знаю, як пояснити тобі, що відчував, коли вбивав Алана. Я був наче в тумані й робив усе механічно. Ніби просто спостерігав збоку… — Він вибачливо простягнув до мене руку. — Розумію, як це звучить, але не збираюся виправдовуватись. Просто хочу сказати: я не знаю, що спало б мені на думку далі. Що я міг би накоїти. Кому ще міг би зашкодити. Я провів три роки у в’язниці з убивцями, Ерне. І думав, що вбиваю заради… чогось. Чогось більшого, ніж я сам. А відтак опинився там з людьми, які вихваляють одне одного за скоєне, і, трясця, речі, за які вони убивали, достобіса безглузді. — Майкл похитав головою; він заплутався й рознервувався. Тоді покліпав, глибоко вдихнув і повів далі вже спокійніше: — Вибач. Я просто міркую про те, скільки коштує життя. Розумієш? До прикладу, позов Софії. Та родина вимагає в лікарні мільйони доларів компенсації… Ерін називала точну суму, але я забув. Хай там як, а вони просто сіли за стіл з купкою юристів і гортали папірці, поки не визначилися із сумою. Вони вирішили: «Наш син коштує ось стільки».

— Не вплутуй у це Софію.

Я здивував сам себе, так рішуче вступившись за сестру попри те, що вона приховувала щось, варте п’ятдесяти тисяч доларів.

— Я не вплутую. Просто наводжу приклад. Я тримав Аланове життя у своїх руках і зважував, чого воно варте. І чого вартуватиме мені покласти йому край.

— Ти вирішив, що твоє життя важливіше, ніж Аланове. — Я подумав, що Майкл усе-таки не збирається розповідати мені жодної таємниці — він просто проговорює те, що повторив сам собі мільйон разів, аби спромогтися жити із цим далі. Він намагався сказати мені, що смерть Алана була того варта. Він не збирався повідомляти нічого нового. Я для себе все вирішив, похитав головою і здався. — Можеш забирати гроші. Я привіз сумку.

— Ні. Ні, я зараз не про гроші, а про ціну. Це так дивно — усвідомлювати, чого варте життя. Це все, що я хотів сказати.