У мене щось обірвалося в животі від усвідомлення того, що вона збирається сказати і як це вписується в історію Ерін і Майкла, але нашу увагу відвернув скрегіт металу, коли Кроуфорд прочинив двері. У нього було багряне спітніле обличчя, і він відчайдушно хапав ротом повітря. В одній руці офіцер тримав відірвану ручку дверей, з якої досі звисав замок, а в другій стискав важкий поліцейський ліхтарик. Він окинув нас трьох поглядом. Кілька разів розтулив і стулив рота, наче примірявся до різних слів, але зрештою, щоб передати свій гнів, не обрав нічого кращого, ніж:
— Геть!
Ми попленталися надвір, наче школярі, винувато потупивши очі й бурмочучи:
— Пробачте, офіцере.
Відколи ми зайшли в сарай, хуртовина вже трохи вщухла, і я знову міг бачити гостьовий будинок. Тепер, під шапкою свіжого снігу, він ще більше скидався на одну з тих солодких хатинок, які печуть на Різдво.
Кроуфорд буркітливо йшов назирці, заганяючи нас у готель. Моя редакторка зауважить, що «ходити буркітливо» не можна, але за нею явно ніколи не йшов офіцер Кроуфорд, сопучи на кожному кроці, тож залишу це так. Я передав ключі Ерін, яка кивнула у відповідь, і ми намірилися повернути в бік паркувального майданчика.
Ерін повернулася до Софії, шепочучи, щоб не почув Кроуфорд:
— То що це за друга теорія?
— Чорний Язик повідомляє про свою присутність. Хоче, щоб ми знали, що він тут.
Ззаду кузов вантажівки зачинявся металевою ролетою, яка відсувалася вгору. На задньому бампері стояла порожня паперова склянка з-під кави. Ключ легко повернувся в замку, і я приготувався підняти ролету. Це відчувалося як визначний момент, тож я зупинився й озирнувся на трійцю, яка стояла в мене за спиною. Ерін нервово заламувала руки, очевидно міркуючи про те, чи вистачить умісту кузова, щоб мене переконати, і чекаючи, що я заповню прогалини в історії Майкла. Софія зловтішно закопилила губи, смакуючи викриття Майклових таємниць. Кроуфорд мав нетерплячий вигляд. Він зібрав докупи всю свою суворість, наказавши нам повертатися в готель, та я не думав, що він насправді спробує зупинити нас. І мав рацію: зрозумівши, що його ніхто не слухає, він просто пішов за нами, аби переконатися, що ми не накоїмо нових дурниць. А як почувався я, спитаєте? Я готувався до розчарування. Як уже сказав Майклові, вразити мене може хіба що космічний корабель.
Я підняв ролету на кілька дюймів. Перше, що помітив: ми не вибухнули. (Я знаю, це скидається на божевілля, але мозок продукував такі сценарії, що замінована вантажівка була одним з найнудніших припущень.) Я так повільно відчиняв кузов не заради інтриги — просто ролета замерзла. Я щосили штовхнув її вгору, але відтулив лише невеличку смугу чорноти всередині. Холодний метал обпікав голі руки. Я зібрався на силах для ще одного поштовху, коли на плече лягла чиясь рука.
— Може, це лише для тебе, — сказала Ерін. — Принаймні поки що.
Ерін вочевидь хоча б
— Мені потрібна хвилина. Хочу сам глянути, що це, — гукнув я, перекрикуючи вітер, щоб мене почули інші. — Це… може бути небезпечно.
Я знав, що це паскудне виправдання. Софія закотила очі. Можливо, її дратувало, що я їй не довіряю. Або вона вважала, що кожного разу, коли я стаю на бік Ерін і Майкла, її шанси отримати п’ятдесят тисяч доларів зменшуються. Мені також спало на думку, що вона не випадково вибрала саме ту мить, щоб зайти в сарайчик: сестра урвала нас саме тоді, коли ми з Ерін дійшли хоч якоїсь згоди й вирішили співпрацювати. Я очікував певного опору від Кроуфорда з багатьох причин: порушення процедури збирання доказів, відсутність свідків, бажання створити видимість розслідування, — але, схоже, він остаточно втомився поводитися як поліцейський. Ерін завела їх обох за вантажівку, а я ще двічі штовхнув ролету, скрегочучи замерзлим металом, і відчинив кузов.
Повітря досі мерехтіло від снігу, а небо над головою досі було сірим, тож, навіть відчинивши машину, я бачив усередині тільки темряву. Спершу міг розгледіти лише звичні мотузки й ремені для перевезення меблів, прикріплені до бічних стінок. А потім, у глибині кузова, помітив дивну тінь. Це було схоже на…
Але я не був певен. Треба було підійти ближче. Я заліз у кузов і підійшов до тіні ближче. Вантажівка з кожним кроком поскрипувала й легенько розгойдувалася в мене під ногами. Тут не було чим дихати, а в повітрі витав дивний запах свіжої землі. «Ми дещо викопали».
