Ерін спробувала вхопитися за нижній край ролети, але не могла тримати її та бігти водночас. Ми говорили лише кілька секунд, але за цей час їй довелося пришвидшити крок, тож тепер вона, мов чапля, цибала в кучугурах. Насправді вантажівка рухалася не так уже й швидко, але наздоганяти її по свіжому снігу було непросто. Дорога мала бути метрів за сто, а від неї ще кілька сотень метрів до озера. По-справжньому крутим схил ставав аж за дорогою, але машина дуже важка, тож дозволяти їй розігнатися не можна було — після цього ми вже її не зупинимо. Я знав, що треба вилазити якнайшвидше.
— Тобі доведеться лягти, — сказала Ерін, протягуючи мені руку. — Тут м’який сніг, тож можна просто викотитися.
Я ледве встиг присісти на одне коліно, коли вантажівка підскочила — цього разу трусонуло дужче, ніж першого. Я впав — зовсім трохи не встиг і не вхопився за руку Ерін, — а тоді спробував спіймати один з ременів, але промазав. Натомість приземлився на дупу й поїхав підлогою вглиб вантажівки, аж поки не гепнувся спиною об стінку з боку кабіни — так, що аж дух з грудей вибило. Схоже, схил уже був доволі крутий, бо тепер рухалося все: паски ляскали по стінах і мені по обличчю, звідкись упала скринька з інструментами, вибухнувши болтами й гайковими ключами, які тепер відскакували від підлоги й билися об задню стінку. Я вчасно встиг схилити голову набік, останньої миті помітивши викрутку, яка летіла гострим кінцем мені в очі. Вона гучно клацнула об метал біля мого вуха.
Тоді я почув протяжний, повільний скрегіт. Шкрябання по підлозі. Труна посунула на мене. Кількасот кілограмів свинцю, дерева, та ще й два скелети всередині. Я спробував відповзти, але сила тяжіння й спантеличення — це вбивче поєднання. Я вже казав вам, що пишу все це однією рукою, і ось чому.
Мій правий зап’ясток вибухнув болем, після чого рука майже одразу заніміла, наче я сів на неї. Я спробував відірвати себе від стіни, але плече наче щось тягнуло. Моя рука мене не слухалася. Це звучить по-дурному, але мені довелося подивитися туди, аби нарешті зрозуміти, що сталося: труна влетіла мені в передпліччя, притиснувши руку до стіни. Я лише кілька хвилин тому бачив кисть скелета, тож тепер до нудоти чітко уявляв усі ті крихітні кісточки, які, мабуть, щойно розтрощив. Але зламані кістки були найменшою з моїх проблем. Раніше вантажівка просто неквапно котилася схилом, а я безтурботно плентався до виходу. Тепер вона розганялася, а я не міг поворухнутися.
Здоровою рукою потягнув себе за лікоть, але це було безнадійно. Тоді я спробував просунути пальці між домовиною та стінкою, намагаючись хоч трішечки послабити тиск, але труна була надто важка. Коли я висунув пальці, вони були мокрі й вологі. Кров. Я не відчував болю, бо від шоку все моє тіло заніміло, але виявилося, що, тягнучи руку, я здирав із неї шкіру. Пізніше — уже не на горі, після ще трьох смертей і викриття вбивці, — парамедик скаже мені, підхоплюючи вигнутою голкою клапті шкіри на руці, що медичною мовою це називається
Знову зиркнув у бік виходу, щоб оцінити свої шанси на порятунок, однак нічого втішного не побачив. Ерін ще не відстала від вантажівки, попри глибокий сніг, але її обличчя видавало страх. Вона просунула руки всередину кузова, намагаючись зачепитися і якось заскочити всередину, але не втрималась і на кілька секунд зникла. Трохи згодом вона знову вигулькнула в щілині під ролетою, щоб спробувати ще раз.
— Я застряг, — гукнув їй, не певний, чи бачить вона труну, яка розплющила мені руку. Болти й гайки тарабанили по металевій підлозі. — До озера ще далеко?
— Не думаю, що ти хочеш… — Ерін важко дихала; вантажівка їхала не так уже й швидко, але в глибокому снігу бігти за нею було непросто, а тим паче стрибати в кузов, підлога якого була Ерін на рівні пояса. — …знати відповідь.
Вона могла б узагалі не відповідати. Часу було не те що обмаль — його була від’ємна кількість. Я вперся ногами в труну й спробував штовхати її вбік, одночасно щосили тягнучи руку на себе — здавалося, я от-от висмикну її з плечового суглоба. Але рука не висунулась ані на дюйм.
— Де головна дорога? — запитав я. — З одного боку була висока кучугура… — Мені було важко кричати. — Може, вона зупинить машину.
— Уже позаду, вантажівка просто пробила її, — гукнула Ерін.
Прокляття. Мабуть, це тоді машина підскочила і я впав. Красно дякую.
Спробував уявити, де я тепер. Якщо ми вже перетнули головну дорогу, то от-от мав початися крутий спуск.
— Ерне, — пролунав новий голос. Це була Софія. Розгледіти щось у тонкій смужці світла, коли вантажівка гримотіла по кучугурах, було непросто, але в щілині з’явилося щось схоже на її голову. — Що сталося? У тебе є секунд тридцять, ми не зможемо довго бігти за нею. Вилазь негайно!
— Я поранений. Не можу поворухнутися.
— Чекай. Це тру…
— Допоможи мені залізти всередину, — урвала її Ерін.
— Це безпечно?
— Звісно, ні. Підсади мене.
