Тепер він пригадав напівзабуті розповіді про те, як ці тварини, звичайно не страшні, бо дуже полохливі, часом нападають на людину знесилену й неспроможну боронитися, особливо коли чують дух крові. А його тіло було подерте колюччям рослин, і одежа просякла кров'ю, яка ще не встигла засохнути. Її дух розходився в гарячому повітрі, і койоти не могли не почути його.
Ото, певне, він і не давав їм спокою, аж вони вочевидь мало не шаліли.
Так воно було чи не так, а бідолашний молодик уже не сумнівався, що койоти збираються напасти на нього.
Він не мав ніякої іншої зброї, крім мисливського ножа, що, на щастя, лишився в нього на поясі. Його рушниця й револьвер були в чохлах при сідлі, і кінь помчав геть разом з ними.
Отож молодик витяг з піхов ножа і, звівшись на праве коліно, наготувався захищатись.
Він зробив це вчасно. Уже наступної миті, осмілілі від того, що досі їх не відганяли, до краю збуджені дедалі відчутнішим духом крові й спонукувані вродженою хижістю, койоти підступили так близько, що їм лишалося тільки кинутись на знеможену людину.
І вони кинулися. Ще мить - і не менш як півдесятка хижаків водночас уп'ялися зубами в руки, ноги й тулуб своєї жертви.
Напруживши всі сили, молодик скинув їх із себе й завдав кілька ударів ножем. Один чи два койоти, тяжко поранені гострим лезом, заскавучали й подалися геть, але їхнє місце заступили інші, за ними - ще і ще, аж поки всі два десятки збилися докупи.
Вій став відчайдушний, смертельний. Кілька вовків уже лежали вбиті, але це не тільки не відстрашило інших, а навпаки, розлютило ще дужче, і вони запекло поривалися - вперед. Усе переплелося: хижаки лізли один на одного, щоб допастись до жертви. Ніж бив уже навмання, а рука, що тримала його, щомить слабшала, і удари завдавали напасникам дедалі менше шкоди.
Останні сили нещасного танули. Він відчув страх за своє життя. Та й недарма - смерть дивилась йому в обличчя.
І в цю фатальну мить з уст його злетів вигук. Дивна річ - у тому вигуку звучав не жах, а радість! А ще дивовижніше було те, що, почувши його, койоти враз відступили.
Сутичка припинилась, і на короткий час запала тиша. Та причиною цього був не сам вигук жертви хижаків, а те, що його викликало.
Почулося тупотіння коня, що скакав сягнистим чвалом, а потім гучний гавкіт собаки.
Знесилений молодик почав гукати на допомогу. Кінь скакав десь зовсім близько. Вершник, що їхав на ньому, не міг не почути тих вигуків.
Та ніякої відповіді не було. Кінь проскакав мимо, і тупотіння його копит почало віддалятися. Бідолаху знов охопив розпач. А підступні хижаки з новим завзяттям кинулися в бій.
Сутичка спалахнула знов і за мить стала така сама запекла, як і перед тим. Нещасний розумів, що жити йому лишилося лічені хвилини, і відбивався вже тільки з відчаю.
Аж раптом бій знов урвався - цього разу його спинила нова з'ява, що додала бідолашному страдникові мужності й надії.
Хоч вершник лишився байдужий до його волань, зате собака поспішив на допомогу. Великий шотландський хорт рідкісної й чистої породи раптово вискочив із чагарів і з басовитим гавкотом кинувся до місця сутички.
- Друг! Хвалити Бога, це друг!
Тим часом собака перестав гавкати і, вишкіривши зуби, з розгону вдерся в гурт койотів, що вже сполохано повернули назад. Ту ж мить його могутні щелепи зімкнулись на одному з хижаків, підняли його, труснули, мов пацюка, і в наступну мить пожбурили на землю з переламаним хребтом. Така сама доля спіткала ще одного, та, перш ніж дійшлося до третього, нажахані вцілілі койоти, підібгавши хвости, із скавучанням дременули геть і за хвилину всі до одного зникли там, звідки й з'явилися,- в безмовній похмурій хащі. Врятований страдник нічого більше не бачив: його залишили останні сили. Він тільки встиг простягнути руки назустріч своєму рятівникові й з усмішкою обняти його. А тоді, щось лагідно шепочучи до собаки, поволі знепритомнів.
Невдовзі свідомість повернулася до нього. Звівшись на лікті, він здивовано роззирнувся довкола.
Перед очима його постало моторошне, криваве видовище. Та коли б він не зомлів, то побачив би картину ще страшнішу. Поки він лежав непритомний, галявиною проїхав вершник і знову зник у заростях. Той самий вершник, чий кінь сполохав був койотів своїм тупотінням і чиє вухо лишилося глухе до покликів на допомогу. Він приїхав надто пізно та й не з тим, щоб допомогти. Мабуть, тільки хотів напоїти коня.
Кінь увійшов просто в струмок, напився, а тоді вийшов на протилежний берег, проскакав відкритою місциною і зник у хащі.
Вершник не звернув уваги на простерте біля струмка тіло; та й кінь, побачивши його, лише форкнув, а поминаючи мертвих койотів, злякано сахнувся вбік. То була не дуже велика, але напрочуд гарна, досконалої будови тварина. А от вершник аж ніяк не відзначався досконалістю: йому бракувало голови!
Власне, голова в нього була, тільки не там, де належало. Вона стриміла біля луки сідла, впираючись у сідельну кобуру, і здавалося, ніби вершник тримає її в руці.
Страхітливе видовище!
