Вона сидить на своєму сірому коні, тримаючись краю заростей, куди ще сягає тінь дерев. Ніздрі коня збуджено роздимаються, він водить сполоханим оком слідом за кінним загоном, який щойно від'їхав звідти й тепер швидко віддаляється, а навздогін йому скаче самотній вершник. Може, кінь і дивувався б, чому його отак ганяють то туди, то сюди, але він давно звик до несподіваних змін у настрої своєї примхливої вершниці.
Ісідора також дивиться в той бік - на темну верхівку кипариса, що витикається з-за урвища долини Ала-мо. Вона бачить, як вершники один по одному спускаються у виярок, і останній - той чоловік, що так доскіпливо розпитував її. Та ось і його голова зникає за краєм рівнини, і мексиканці здається, що вона лишилася в прерії сама.
Але щодо цього вона помиляється.
Вона й досі стоїть на місці, не знаючи, куди податися. Так минає десять... п'ятнадцять... двадцять хвилин.
Думкам, що снуються в голові Ісідори, ніхто б не позаздрив. Помста, яка вже, напевне, звершилася з її допомогою, більш не тішить її. Що з того, як вона й накликала ганьбу на свою ненависну суперницю, коли це може спричинитись і до загибелі чоловіка, якого вона кохає! Попри все, що сталося, Ісідора так само кохає його.
- Пресвята Діво! - охоплена тривогою, гарячково шепоче вона.- Що я наробила! Коли ті люди, оті «регулятори», що, як я чула, такі скорі на розправу,- коли вони визнають його винним, то що з ним буде? Вони ж уб'ють його! Матір Божа, я не хочу цього! Тільки не це... не від їхніх рук, ні! Які вони жорстокі й немилосердні на вигляд! І як швидко поскакали геть, коли я показала їм дорогу,- наче мене вже й не було! О, вони все вирішили наперед! Дона Морісіо чекає смерть. Він же для них чужинець, людина з іншої країни, що не має тут ні родичів, ні друзів. Сам-один серед усіх тих ворогів... О Боже, як я раніш не подумала! Отой чоловік, що затримався тут,- то ж, мабуть, її двоюрідний брат, про якого стільки говорили в селищі. Тепер зрозуміло, чого він так допитувався. В його серці діється те саме, що й у моєму!..
Вона й далі сидить верхи, видивляючись на той край рівнини. її сірий кінь і досі не заспокоюється, хоч загін вершників давно вже зник з очей. Він ніби відчуває, що вершниця вагається і чимось роздратована.
Він-таки перший чує і небезпеку - чи принаймні ознаки, що провіщають її,- і тихим тривожним іржанням дає знати про це вершниці, а тоді поводить головою назад, у бік заростей, немов показуючи, звідки треба чекати ворога.
Що ж то за ворог?
Насторожена поведінкою коня, Ісідора повертається до заростей і пильно озирає прогалину, якою з півгодини тому їхала сюди. То дорога - чи, краще сказати, стежка,- що веде до Леони. Вона тягнеться ярдів на двісті від краю рівнини, а далі повертає і зникає за кущами.
Нікого й нічого там не видно, окрім двох чи трьох голодних койотів, що скрадаються в тіні дерев, винюхуючи кінські сліди в пошуках якогось випадкового шматка поживи, залишеного вершниками.
Та не вони наполохали сірого коня. Він і тепер бачить їх - та що з того? Вовк прерій для нього не дивина, цим його не злякаєш. Десь має бути щось інше, таке, що він зачув здаля.
Ісідора дослухається, але не чує ніяких звуків, що могли б стривожити її. Дзявкання койотів нікому не страшне, особливо серед дня,- а більше нічого не чути.
Думки її повертаються до загону техасців, а надто до вершника, що розмовляв з нею останній. Вона замислюється, намагаючись збагнути, чому він так нетерпеливився почути відповіді на свої запитання, але й тепер її виводить із задуми дивна поведінка коня. А той не хоче стояти на місці, форкає і, нарешті, знову тривожно ірже - уже на повний голос.
Цього разу у відповідь йому чути іржання кількох інших коней, що, як видно, скачуть стежкою, але ще сховані від ока заростями. Водночас долинає і тупотіння їхніх копит. Але потім усе стихає. Мабуть, ті коні або спинились, або ж пішли безгучною ступою.
Ісідорі здається ймовірнішим перше. Певно, вершники, що їдуть на тих конях, почули іржання її сірого й спинилися.
Вона заспокоює коня й прислухається. Із заростей долинає якийсь гомін. Щоправда, глухий і невиразний, але можна дочути в ньому чоловічі голоси. Скидається на те, що там- тихо розмовляють між собою кілька чоловік.
Раптом той гомін уривається, і в чагарях знов западає тиша. Мабуть, вершники - хоч би хто вони були - стоять на місці, не наважуючись рушити далі.
Ісідору це не дивує і не тривожить. Може, то були подорожні, що їдуть до Ріо-Гранде, або й вершники, які відстали від загону техасців; почувши кінське іржання, вони могли спинитись із звичайної обережності. І то цілком природна річ, та ще коли всі знають, що індіанці стали на стежку війни.
Так само природно, що і їй слід остерігатися, хоч би хто були ті невідомі вершники. З цією думкою Ісідора тихо від'їжджає вбік, під захисток акацій, і, спинившись там, знову дослухається.
