Спорудивши свій оборонний вал, він повернувся до хати і, переступаючи поріг, пробурмотів сам до себе:
- Ну, Феліме О'Нійле, цю ніч ти вже спатимеш спокійно, хоч би скільки було того гаддя в Техасі!
Після цих Фелімових слів навколо хатини мустангера запала цілковита тиша. Така сама тиша була і в хатині: земляк святого Патріка, вже не боячись нападу плазунів, простягся на кінській шкурі і майже миттю заснув.
Якийсь час здавалося, що всі втішаються незворушним відпочинком - і люди, й собака Тара, й полонені дикі коні. Тишу порушувала тільки «худобина» Зеба Стампа, скубучи траву на пасовищі.
Та невдовзі виявилося, що й сам старий мисливець не спить. Він перевертався з боку на бік, наче йому не давала заснути якась неспокійна думка.
Перевернувшись так разів з десять, Зеб сів і невдоволено озирнувся довкола.
- Хай йому чорт, тому нахабному ірландському йолопові! - процідив він крізь зуби.- Зіпсував мені весь спочинок, бісова душа! От би витягти його з хатини та й скинути в річку - була б йому добра наука! Аж руки сверблять це зробити, і стримує мене тільки повага до його господаря - хоч той теж ірландець, але людина гідна... Певне, я вже так і не засну до ранку.
Виливши отак свою досаду, мисливець знову загорнувся в ковдру й ліг на траву.
Але заснути не міг і тепер: чути було, як він совається й перевертається з боку на бік. Нарешті він знову сів, і з його уст полинув потік слів, дуже подібний до першого, тільки цього разу погроза скупати Феліма в річці прозвучала ще певніше й рішучіше.
Зеб начебто ще вагався, чи виконати йому свою погрозу, коли раптом побачив щось таке, що повернуло його думки на інше. 'Футів за двадцять від того місця, де він сидів, по траві, звиваючись, повзла довга тонка істота. За формою тіла та лискучою, сріблястою проти місяця шкірою неважко було розпізнати, що то за плазун.
- Змія! - пошепки мовив Зеб Стамп, не зводячи очей з рептилії.- Цікаво, що ж це за порода шастає тут серед ночі? Для гримучої начебто завелика, хоч у цих краях трапляються гримучки майже такі самі завбільшки. Але ця надто світла кольором та й тілом затонка. Ні, це не гримучка... А-а, впізнав! Це ж «курочка». Мабуть, шукає яєць. От бісова душа, суне просто на мене!
В голосі його не вчувалося страху, навіть коли він побачив, що змія повзе до нього. Мисливець знав: вона не перелізе через волосяну мотузку, а торкнувшись до неї, поверне назад, неначе то вогненна смуга. Почуваючи себе в безпеці у своєму магічному колі, він міг спокійно стежити за непроханою гостею, навіть якби то була найотруйніша з усіх змій прерії.
Але ця змія не була отруйна. Навпаки - зовсім нездатна заподіяти якусь шкоду, за що й дістала просторічну назву «курочка». А тим часом серед північноамериканських плазунів це один з найбільших.
Зеб сидів і дивився на змію, і на обличчі його відбивалася тільки цікавість, та й то не хтозна-яка. У мисливця, що звик ночувати просто неба, це видовище не викликало ні подиву, ні ляку, навіть коли змія підповзла ще ближче і, трохи підвівши голову, ткнулася в мотузку.
Після цього вже й зовсім нічого було боятися, бо «курочка», наразившись на кабрієсто, миттю повернула назад і поповзла геть.
Якусь хвилю мисливець сидів нерухомо, спостерігаючи, як змія плазує по траві. Здавалося, він не знав, що робити - чи то наздогнати і вбити плазуна, чи дати йому зникнути так само тихо, як він і з'явився. Якби то була гримуча або мокасинова змія, Зеб розчавив би їй голову підбором свого важкого чобота. Але на мирну «курочку» його неприязнь не поширювалась - про це свідчили й ті кілька слів, що їх він пробурмотів їй услід, поки вона поволі віддалялася:
- Бідолашний плазун, нехай собі живе! Він мені не ворог, хоча й висмоктує часом індичі яйця і тим зменшує поголів'я індиків. Але ж так йому призначено від природи, то й не варт за це його винуватити. А от винуватити того дурноверхого ірландця, що нахабно розбуркав мене, я таки маю причину. Страх як хочеться добряче провчити його, тільки так, щоб не образити цим мого молодого друга... Стривай! Богом присягаюся, придумав!.. Саме те, що треба, не будь я Зеб Стамп! З цими словами старий мисливець, обличчя якого враз прибрало веселого й лукавого виразу, підхопився на ноги і, пригнувшись, побіг навздогін за плазуном. За кілька широких кроків він наздогнав «курочку» і, розчепіривши пальці, кинувся на неї. В наступну мить довге лискуче тіло змії вже звивалось у нього в руках.
- Ну, містере Феліме, начувайся! - вигукнув він так, наче звертався до зловленого плазуна.- Я нажену на твою бісову ірландську душу такого страху, що ти в мене до ранку не заснеш. А як ні - то, значить, я дурень, що не годен відрізнити орла від індика. Оце тобі буде добрий товариш на цю ніч!
Виголосивши таку тираду, Зеб підійшов до хатини і, скрадаючись у її затінку, пустив змію всередину мотузяного кола, яким Фелім так завбачливо обгородився перед сном.
Повернувшись до своєї трав'яної постелі, мисливець знов обгорнув плечі старою ковдрою і пробурмотів:
