На той час, як перші сонячні блищики затанцювали на прозорій воді Леони, товариство вже наготувалося вирушити з плацу в супроводі загону драгунів, якому було наказано їхати позаду. Так само, як і попередня група, вони мали провідника - але не старого мисливця у вицвілій сукняній куртці та безформному повстяному капелюсі, верхи на вбогій шкапі, а гарно вбраного й спорядженого вершника на чудовому коні, з усіх поглядів гідного бути за провідника такому добірному товариству.
- Можна рушати, Морісе! - гукнув майор, пересвідчившись, що всі зібралися.- Ми готові їхати за вами... Дами й панове! Цей юнак добре знає улюблені місця і звички диких коней. Коли хтось у Техасі й може показати нам справжні лови, то це він, Моріс-мустангер.
- Не перехвалюйте мене, майоре,- відповів молодий ірландець, чемно вклонившись товариству.- Я не беру на себе так багато. Я тільки обіцяю показати вам, де знайти мустангів.
«Він такий скромний!» - мовила подумки одна з присутніх, аж затремтівши на гадку про те, чому й сама боялася повірити.
- Ну, то вперед! - скомандував майор.
Весела кавалькада на чолі з мустангером рушила з плацу, і прапор над фортом, тріпочучи на вранішньому вітерці, немовби посилав їй навздогін своє прощальне вітання.
Проїхати до сніданку двадцять миль прерією вважається в Техасі за сущий дріб'язок, легеньку прогулянку. До такого звичні тут і чоловіки, і жінки, й коні. Цю відстань товариство подолало менш як за три години без будь-яких ускладнень, ото хіба що на останніх трьох милях усім уже страшенно хотілося їсти.
На щастя, фургон з провізією, який вершники випередили по дорозі, прибув слідом за ними, і задовго до того, як сонце сягнуло зеніту, весь гурт уже тішився чудовим сніданком у затінку величезного дерева на березі Ріо-де-Нуесес.
У дорозі не сталося нічого вартого особливої згадки. Мустангер, що був за провідника, скакав, як і годилося, попереду. Решта вершників, крім одного чи двох, бачили в ньому не більш як слугу й помічали хіба що тоді, коли він показував своє вершницьке вміння - з маху перескакував через струмки та виярки, тимчасом як усі інші мусили переходити їх убрід чи обминати кружною стежкою.
У поведінці мустангера можна було добачити хизування, бажання показати себе. Саме таку думку висловив Кассій Колхаун. Можливо, що цього разу відставний каштан сказав правду.
Та якщо навіть так, то можна зрозуміти й мустангера. Чи були ви коли-небудь на полюванні в Англії, де шлейфи вершниць тягнуться за ними по траві й скрізь довкола гордовито коливаються капелюшки з перами? Були? Ну, то й як? Отож постережіться й не судіть мустангера з Техасу. Зважте на те, що він був під вогнем не менш як двадцяти пар прекрасних очей, і декотрі з них променилися щирим захватом. Згадайте, що серед них були й очі Луїзи Пойндекстер. Коли ви подумаєте про все це, то вас навряд чи здивує бажання мустангера трохи покрасуватися.
Були й інші вершники, що так само хотіли показати своє молодецтво, а тим і свою мужність. Молодий драгун Генкок раз у раз поривався довести, що він не вчора сів на коня; та й лейтенант кінних стрільців час від часу залишав інтендантову племінницю, щоб усі побачили, який з нього вправний їздець, і, чуючи схвальний шепіт жінок, дивився не тільки на ту, котру всі вважали його коханою.
О дочко Пойндекстера! І в салонах цивілізованої Луїзіани, і в преріях дикого Техасу з твоєю появою настає кінець миру та спокою. Хоч би де ти була, скрізь навколо тебе зроджуються романтичні мрії і спалахують бурхливі пристрасті.
Навіть коли б Моріс Джеральд був повновладним господарем прерії і все живе в ній корилося його волі, то й тоді він навряд чи зміг би обрати краще місце для ловів, ніж те, до якого привів офіцерів та їхніх гостей.
Від іскристого трунку з німецьких винарень ясна блакить неба почала здаватися ще яснішою, а зелень прерії ще зеленішою, коли раптом, перекриваючи гомін голосів, недоказані компліменти й веселий сміх, розлігся крик мексиканця-вакеро, поставленого дозорцем на найближчому узвишші:
- Mustenos!
Моріс Джеральд, якого гостинні господарі теж запросили до столу, одним духом допив вино і, швидко скочивши в сідло, гукнув у відповідь:
- Cavallada? [36]
- Ні,- відказав мексиканець.- Manada.
- Про що це вони там белькочуть? - спитав Колхаун.
- «Мустеньйос» - це по-мексиканському мустанги,- пояснив майор,- а «манада» - табун диких кобилиць. О цій порі кобилиці збиваються в окремі табуни, осторонь від жеребців, і підпускають їх до себе тільки тоді...
- Коли «тоді»? - нетерпляче запитав відставний капітан, уриваючи пояснення.
- Коли на них нападають осли,- з невинним виглядом відповів майор.
Усі засміялися, немовби майорова відповідь була не така вже й простодушна і ховала в собі натяк на певну особу.
Колхаун збагнув це, і на якусь мить йому аж мову одібрало, але тільки на мить. Не така він був людина, щоб мовчки проковтнути невдало сказане слово. Навпаки, побачив тут нагоду дотепно відповісти й зараз же з неї скористався.
