Моріс вражено дивився на неї. Ще ніколи в житті,- навіть у його рідній країні, де жінки славляться своєю мужністю й передусім хвацькою верховою їздою,- йому не траплялося зустріти вершницю, яка зрівнялася б з цією, що була тепер перед ним. Від подиву й захвату він не міг навіть здобутися на якесь слово.
- Сказати правду,- з чарівною щирістю вела далі дівчина,- я нітрохи не засмутилася тим, що лошиця мене понесла. Всі оті балачки, пусті компліменти часом набридають. Мені хотілося подихати свіжим повітрям і побути на самоті. І от бачите, містере Джеральде, якраз випала добра нагода: не треба було щось пояснювати, вибачатися.
- Вам хотілося побути на самоті? - спитав мустангер, видимо розчарований.- Тоді пробачте, що я завадив вам у цьому. Повірте, міс Пойндекстер, я поїхав за вами, бо таки був певен, що вам загрожує небезпека.
- Ви дуже люб'язні, сер, і тепер, коли я знаю, що небезпека справді була, я вам щиро вдячна. Скажіть, адже ви мали на увазі індіанців?
- Ні, не тільки... Власне, про індіанців я й не думав.
- Ще якась небезпека? Яка ж, сер? Скажіть мені, щоб я стереглась її надалі.
Моріс відповів не одразу. Його увагу привернув якийсь звук, і він обернувся, так наче й не чув запитання.
Зрозумівши, що він щось почув, креолка й собі прислухалась. До неї долинуло пронизливе й уривчасте іржання, потім знов і знов, а тоді - тупотіння копит. Наближаючись, ті звуки немовби стрясали навколишнє повітря.
Для ловця коней усе те не було загадкою. І слова, які вихопилися з його уст, водночас відповіли й на попередив запитання дівчини.
- Дикі жеребці! - вигукнув мустангер, не приховуючи тривоги.- Я й думав, що вони десь у цих заростях. Так і є.
- Це та небезпека, про яку ви казали?
- Атож.
- А чого їх слід боятися? Це ж усього-на-всього мустанги.
- Ваша правда, загалом їх боятися нема чого. Та саме тепер, о цій порі року, вони стають люті, мов тигри, і майже такі ж підступні. Атож, розлючений дикий жеребець небезпечніший за вовка, пантеру чи ведмедя.
- Що ж нам робити? - спитала дівчина, уперше виказавши острах. Вона під'їхала майже впритул до мустангера, що одного разу вже вирятував її з небезпеки, і, стривожено дивлячись йому в очі, чекала відповіді.
- Якщо вони нападуть на нас,- відказав той,- ми матимемо тільки два способи врятуватися. Або залізти на дерево, покинувши наших коней їм на поталу...
- Або? - спитала креолка спокійно: видно було, що в неї стане духу знести найтяжчі випробування.- Все що завгодно, тільки не покидаймо коней! Це був би ганебний порятунок.
- Та ні, це просто неможливо зробити. Я не бачу ніде такого дерева. Отож у разі нападу нам лишається тільки звіритись на наших коней. На жаль,- провадив мустангер, немов оцінюючи поглядом плямисту лошицю, а тоді свого гнідого,- вони вже й так сьогодні добре підбилися. Ще й досі не відсапались обоє. Оце для нас тепер найгірше. Дикі жеребці напевно не стомлені.
- Нам треба рушати зараз же?
- Ш, зачекаймо. Чим довше наші коні відпочинуть, тим краще. Жеребці, може, ще й не повернуть сюди, або як і повернуть, то не нападуть на нас. Усе залежатиме від того, як вони настроєні. Якщо б'ються між собою, то можуть накинутись і на нас. Вони тоді втрачають, якщо можна так сказати, будь-який глузд і нападають на всіх своїх родичів, навіть коли в тих на спині вершники... Атож, так воно і є - між ними бійка. Послухайте, як вони іржуть. І сунуть сюди!
- Слухайте, містере Джеральде, то чом би нам зараз же не податися геть від них?
- Це була б марна спроба. По цей бік відкрита рівнина, і ніде сховатися. Ми не встигнемо від'їхати, як вони нас помітять і враз доженуть. Нам треба їхати в той бік - єдине безпечне місце, яке я можу пригадати, саме там. Судячи з того, що я чую, зараз вони перекрили нам цю дорогу, і якщо ми рушимо зарано, то неминуче з ними зіткнемося. Треба перечекати, а тоді спробувати проскочити позад них. Якщо нам пощастить і вони не доженуть нас протягом двох миль, ми дістанемось до місця, не менш безпечного, аніж кораль у Каса-дель-Корво. Ви певні, що дасте собі раду з лошицею?
- Цілком певна,- не вагаючись, відповіла дівчина: перед лицем такої загрози кривити душею не випадало.
Обоє сиділи в сідлах, вичікуючи. Дівчина була спокійніша за мустангера, бо цілком звірилася на нього. Вона й досі не зовсім розуміла, яка перед ними небезпека, але не мала сумніву, що то справді щось страшне, коли вже Моріс Джеральд так тривожиться. А думаючи про те, що його тривога спричинена почасти й страхом за неї, почувала мимовільну втіху.
- Гадаю, тепер можна ризикнути,- мовив мустангер. Перед тим він якийсь час пильно наслухав.- Здається, вони вже поминули ту прогалину, якою ми маємо їхати. Дуже вас прошу, будьте уважні. Міцно сидіть у сідлі й добре тримайте поводи. Там, де буде змога, скачіть поруч мене, але ні в якому разі не відставайте більш як на довжину хвоста мого гнідого. Мені доведеться їхати попереду, показувати дорогу... Ага! Вони повернули сюди... підходять до краю галявини... Ну, пора!
