Дорогий сеньйоре!
Цей тиждень я гостювала в дядечка Сільвіо. Там я почула, що Вас поранено й що в готелі не приділяють Вам належної уваги. Прийміть, будь ласка, цей скромний дарунок як пам'ятку про ту величезну послугу, яку Ви мені зробили. Пишу, вже сидячи в сідлі, і зараз мій кінь понесе мене додому, до Ріо-Гранде.
Мій благодійнику, рятівнику мого життя і ще дорожчого для жінки - честі! Прощавайте, прощавайте!
- Спасибі тобі, мила Ісідоро! - тихо мовив Моріс, згортаючи записку й недбало кидаючи на ліжко.- Завжди вдячна, дбайлива, добра. Коли б не Луїза Пойндекстер, може, я й покохав би тебе.
Нудячись у своїй кімнаті, Колхаун не міг би похвалитися такою відданою турботою про себе. Хоч і лежав він серед розкошів, проте знав, що немає в світі людини, якій він був би дорогий. До денця душі себелюбний, він не вірив у приязнь і не мав друзів, і тепер, прикутий до ліжка,- а як він знав, воно могло стати й смертельним ложем,- карався думкою, що нікого не обходить, чи лишиться він живий, чи помре.
Коли до нього й виявляли якесь співчуття, то тільки з родинного обов'язку. Та й навряд чи могло бути інакше. Його поведінка щодо двоюрідних брата й сестри не прихиляла і їх до нього, а його дядько, гордий Вудлі Пойндекстер, почував до Колхауна мало не відразу, змішану з підсвідомим острахом.
Щоправда, це почуття виникло у плантатора не так давно, і причиною його стали особливі стосунки між ним і племінником. Як уже мимохідь згадувалось, то були стосунки боржника й позикодавця, і в ролі боржника опинився старий Пойндекстер. Той борг поступово так зріс, що Кассій Колхаун уже став фактичним власником усього маєтку Каса-дель-Корво і в першу-ліпшу мить міг заявити на нього свої права.
Добре розуміючи цю свою перевагу, Колхаун останнім часом використовував її, щоб домогтися руки своєї двоюрідної сестри Луїзи, в яку він давно вже був безтямно закоханий. Він переконався майже напевне, що сама дівчина нізащо не погодиться стати його дружиною: вона лишалася байдужою до всіх його залицянь і навіть не завдавала собі клопоту приховувати свою байдужість. Тоді він пустив у діло свою особливу владу над її батьком і твердо постановив собі не відступатися й не приймати жодних заперечень.
Тож і не дивно, що, лежачи з тяжкими ранами в ліжку, відставний капітан не був оточений такою дбайливою увагою родичів, яку вони могли б виявити до нього за інших обставин.
Поки над ним тяжів страх смерті - а так воно й було якийсь час,- Колхаун начебто трохи полагіднів до своїх домашніх. Але той мирний настрій тривав не довго, і, тільки-но хворий відчув, що починає одужувати, до нього знов повернулась уся його вроджена злостивість, ще й посилена гіркотою недавньої поразки. Він завжди любив хизуватися своєю зухвалістю й верховодити в будь-якому гурті, що збирався навколо нього, і сама думка про те, що тепер ніхто в Техасі не повірить у його вищість, боляче краяла йому душу.
Показатися переможеним в очах усіх дам селища, а надто в очах коханої жінки, та ще й зазнавши поразки від того, кого він вважав своїм суперником у коханні,- якогось безрідного пройдисвіта,- знести це було йому понад силу. Певно, така ганьба пригнітила б кожного; що ж до Колхауна, то його мало не корчило з люті й гіркої досади.
Та він і не думав опанувати себе, як зробив би на його місці хтось інший. Коли вже він не уникнув тієї ганьби, то міг помститись її винуватцеві й вирішив будь-що це здійснити. Отож, ледве відійшовши від страху за своє життя, він почав невідступно думати про помсту.
Моріс-мустангер повинен умерти! Як не від його, Колхаунової руки, то від чиєїсь іншої,- можливо, від руки людини з цього ж таки селища. Він знав, що знайти спільника буде неважко. У широких преріях Техасу не менше найманих убивць, ніж по італійських містах. Хоч як це прикро, але немає такого місця на землі, де золото не скеровувало б кинджал убивці. А золото Колхаун мав - більш ніж досить, щоб здійснити свій чорний задум,- і саме на нього покладався.
Лежачи сам-один у своїй кімнаті, відставний капітан докладно обмірковував план убивства мустангера.
Він не мав наміру - вчинити це власними руками. Зазнавши поразки, він боявся зітнутися знову з тим самим супротивником, навіть якби трапилась нагода напасти несподівано. Після поєдинку з мустангером у ньому раптом прокинувся боягуз, і він потребував співучасника - чужої руки, що завдала б удару замість нього.
Як на те, він знав підхожу людину, принаймні вважав її за таку. То був один мексиканець, що саме отаборився в селищі,- мустангер, як і Моріс, але з тих, з ким молодий ірландець волів не заходити в стосунки.
