- Боронь Боже, щоб ти не був тим, за кого вважаю тебе я,- благородною, мужньою, гарною, рідкісною людиною! О Морісе, ти навіть не знаєш, як я шаную, як кохаю тебе!

- Люба моя, і я так само шаную тебе і кохаю. І саме через те зважуюсь на розлуку.

- Розлуку?

- Атож, кохана, але вона триватиме недовго.

- Як недовго?

- Поки пароплав перетне Атлантичний океан і повернеться назад.

- Це ж ціла вічність! Але чому?

- Мені треба поїхати на батьківщину, в мою рідну Ірландію, що її, як ти знаєш, усі тут зневажають. Сьогодні вранці я отримав листа, яким мене викликають туди. ї я охоче їду, бо, судячи з цього листа, скоро зможу повернутись і довести твоєму гордому батькові, що бідний ловець коней, який полонив серце його дочки... Я полонив його, Луїзо?

- Ти ще питаєш! Мало сказати полонив! Ти ж знаєш, що скорив його, і воно ніколи не вирветься з цього полону. Не смійся, Морісе, ні з мене, ні з мого бідного серця - воно тепер довіку твоє!

Після цих палких слів, якими горда красуня цілком віддалася під владу чоловіка, що завоював її душу й серце, закохані знов кинулись в обійми одне одному й, забувши про все на світі, не чули навіть, як навколо запала глибока тиша.

Замовкли коники в зеленій траві, і цикади серед листя дерев, і пересмішник на вершечку великої тополі, і дрімлюга в посрібленому місяцем небі,- так наче все живе, скоряючись велінню самої природи, нараз принишкло, щоб не заважати священному таїнству кохання.

Але насправді раптова тиша мала іншу причину. Звуки кроків на посипаній рінню доріжці саду, кроків обережних, чутних тільки гострому вуху,- ось що змусило вмовкнути всі нічні голоси.

Нічого того закохані не чули. Не бачили вони й темної тіні - чи людини, чи, може, самого диявола,- що нечутно ковзала серед квітів, то завмираючи біля статуї, то ховаючись у затінку кущів, аж поки прикипіла до стовбура дерева кроків за десять від того місця, де вони цілувались.

Вони й гадки не мали, що в цю хвилину неземного щастя, коли все навколо них завмерло, та тиша виказує їхню палку мову, а зрадливий місяць освітлює кожний поривчастий рух.

Нічний свідок, що темною тінню ховався за деревом, усе чув і все бачив. Стоячи так близько, він підслухав кожне їхнє слово, навіть млосні зітхання й шепіт, а в сріблястому світлі місяця виразно побачив найменші жести.

Навряд чи треба називати того ницого підглядача. Ім'я Кассія Колхауна саме навертається на думку.

То був справді він.

<p><strong>Розділ XXXIII БОЛІСНЕ ВІДКРИТТЯ</strong></p>

Як сталося, що двоюрідний брат Луїзи Пойндекстер не спав такої пізньої ночі - або, власне кажучи, такого раннього ранку? Чи хтось попередив відставного капітана про те побачення, чи, може, просто невиразна підозра змусила його залишити свою спальню і обійти дозором сад?

Іншими словами - чи став він свідком зустрічі закоханих випадково, чи вистежив їх зумисне?

Слушне перше. Чиста випадковість, а точніше випадковість і місячна ніч дали йому змогу зробити відкриття, що тепер палило його душу пекельним вогнем.

Стоячи опівночі на асотеї, куди він піднявся без певної причини, і отруюючи духмяне повітря тютюновим димом, відставний капітан начебто не виявляв ніякої тривоги. Рани, що їх він дістав у поєдинку з мустангером, уже загоїлись, і хоч згадка про ту ганьбу й досі збурювала в ньому чорну лють, проте гіркоту поразки певною мірою заглушувала надія на помсту, для здійснення якої він уже дещо зробив.

Як і Луїзин батько, Колхаун був дуже задоволений з того, що вона останнім часом не виїжджає з дому, бо саме за його таємною порадою старий Пойндекстер заборонив дочці їздити самій. Так само як і той, він не підозрював, чому дівчина раптом захопилася стрільбою з лука, й не надавав цьому ніякого значення. Він почав навіть тішити себе надією, що Луїзина байдужість до нього просто вдавана або й узагалі існує тільки в його уяві. Останніми днями дівчина ніби полагідніла, і ця приємна зміна ще дужче схиляла його до думки, що, може, він і помилявся у своїй ревнивій підозрі.

Колхаун і дотепер не мав ніяких певних доказів її прихильності до молодого ірландця, а що нових причин тривожитись не виникало, то він ладен був повірити, що їх справді немає.

У такому вмиротвореному настрої він і піднявся на асотею. З того, як він безтурботно запалив сигару й став курити, було очевидно, що, незважаючи на пізню годину, він прийшов туди без якоїсь певної мети. Може, йому просто захотілося на час залишити свою задушну спальню й подихати свіжим повітрям, чи то помилуватися красенем-місяцем, хоч загалом таких романтичних нахилів за ним не водилося.

Перейти на страницу:

Похожие книги