- Авжеж,- відказав майор.- Гаразд, Спенглере, я подбаю, щоб вам ніхто не заважав. Панове! Я прошу вас кілька хвилин не рушати далі. Моєму слідопитові треба самому оглянути цю дорогу. З ним можу поїхати тільки я.
Звісно, це майорове прохання насправді було наказом, тільки в чемній формі, бо звертався він до людей, начебто йому не підлеглих. Проте всі до одного послухались і лишилися на місці, а майор рушив уперед за слідопитом.
Кроків через п'ятдесят Спенглер зупинився.
- Бачите, майоре? - спитав він, показуючи на землю.
- Треба бути сліпому, щоб не побачити,- відказав майор.- Калюжа крові, і, як ви казали, така, наче тут зарізали бізона. А якщо вся вона з однією людини, то я сказав би, що тієї людини вже нема живої.
- Мертва! - мовив слідопит.- Умерла ще раніше, ніж ця кров устигла потемніти.
- Чия ж це, по-вашому, кров, Спенглере?
- Тієї людини, яку ми шукаємо,- плантаторового сина. Тим-то я й не хотів, щоб старий їхав сюди.
- А може, нехай би знав усю правду. Так чи так згодом дізнається.
- Слушно кажете, майоре. Та все ж таки краще спершу з'ясувати, як того хлопця вибили з сідла. А це для мене поки що загадка.
- Звісно як! Його ж убили індіанці, команчі. Хіба Це не їхніх рук діло?
- Аж ніяк,- упевнено відказав слідопит.
- Чому ви так думаєте, Спенглере?
- Тому що коли б тут були індіанці, на землі лишилося б не чотири сліди, та й то від двох коней, а не менше як сорок.
Атож, ви маєте рацію. Не схоже, щоб один команч зважився на вбивство.
. Це вбивство вчинив не команч, майоре, і взагалі ніякий не індіанець. Просікою йдуть сліди двох коней. Як бачите, це відбитки підків, і вони ж таки вертаються назад. Команчі не їздять на підкованих конях, хіба Що на крадених. На обох тих конях їхали білі вершники. Один слід залишив мустанг, але великий, а другий - копита американського коня. Туди, в глиб заростей, мустанг ішов попереду, це видно з того, що на деякі його сліди наклались інші. А звідти перед вів американський кінь, а мустанг ішов за ним, хоча й важко сказати, на якій відстані. Може, я краще побачу, якщо ми проїдемо до того місця, звідки вони повернули назад. Це має бути не дуже далеко.
- То їдьмо туди,- сказав майор.- Зараз я звелю, щоб усі лишалися на місці.- І, голосно віддавши наказ, щоб там його почули, він поїхав за слідопитом.
Ті два сліди тяглися в глиб заростей ще ярдів на чотириста, хоч майор бачив їх тільки там, де грунт був м'якіший, в затінку дерев. Слідопит пояснив, що коні й далі ішли так, як він казав: туди - мустанг попереду, а назад - навпаки.
Аж ось сліди урвалися - від того місця, як ми вже знаємо, вершники повернули назад. Та, перше ніж повернути, вони якийсь час постояли там під великою тополею. Про це свідчила подовбана копитами земля коло стовбура дерева.
Слідопит зліз з коня й, нахилившись додолу, почав пильно роздивлятися ті сліди.
- Вони стояли тут удвох,- сказав він за кілька хвилин,- і стояли довгенько, хоч з коня жоден не злазив. Певне, розмовляючи, притому спокійно, і саме оцього я ніяк не можу збагнути. Мабуть, вони посварилися потім.
- Якщо це правда, Спенглере, то ви просто-таки чаклун. Ну як ви могли про все те дізнатися?
- Зі слідів, майоре, зі слідів. Усе досить просто. Ось бачите, відбитки підків обох коней раз у раз перекриваються, та ще й так, що видно: вони, цебто коні, були тут разом, але їм не стоялося на місці, і вони переступали ногами. А щодо часу - то вершники встигли викурити по цілій сигарі, майже до решти, так що, як то кажуть, аж губи обпікало. Осьде недопалки - ними й люльки не натопчеш.- Слідопит нахилився, підняв з землі два недопалки сигар і подав майорові.- І з цього ж таки,- провадив він,- я доходжу висновку, що ті двоє, хоч би хто вони були, не мали один щодо одного ворожих намірів, поки стояли під цим деревом. Люди не закурюють разом, збираючись після того перерізати один одному горлянку чи розтрощити голову. Сварка між ними сталася напевне вже після того, як вони викурили сигари. А що вона таки сталася, не може бути сумніву. І один з них порішив другого - це так само певне, майоре, як і те, що ви сидите зараз у сідлі. А з того, що нас сюди привело, я можу здогадуватись і кого вбито. Бідолашний містер Пойндекстер ніколи вже не побачить свого сина живого.
- Дуже загадкова історія,- зауважив майор.
- Та вже ж, хай їй чорт!
- Ну, а тіло - де б воно могло бути?
- Оце для мене найбільша загадка. Якби тут були замішані індіанці, мене б це анітрохи не дивувало - вони могли забрати труп з собою. Але ніяких індіанців тут не було, жодного червоношкірого. Запевняю вас, майоре, один з тих двох вершників знищив другого, дослівно-таки знищив. А от що він зробив з тілом - просто не збагну. Мабуть, тільки він сам може сказати.
- Неймовірна річ! - з притиском мовив майор.- Просто якась загадка!
- Може, ми ще й розгадаємо цю загадку,- сказав Спенглер.- Треба простежити сліди коней далі, від того місця, де сталося вбивство. Може, вони щось підкажуть. А тут ми нічого більш не дізнаємось. Вертаймося, майоре. Казати йому?
- Містерові Пойндекстеру?
- Так.
- Ви певні, що вбито таки його сина?
