Синочку мій, ти ж мами не гнівиі не збавляй їй літа молодії.Мене ж — не жди. Бо вже нема надіїсхилитись голова до головина щиру радість. Більше не чекай.Я вже по той бік радісного світу.Закрию скоро погляд сумовитий,хіба що з того світу виглядай —і я тебе почую. Синку мій,ти вже не йдеш мені в розкриті руки.Не дай же, Боже, звідать тої муки,котра на мене дивиться з пітьми.Там тисячі недовідомих днів,від подумів уже холонуть груди.Ні, не було мене, й нема, й не буде:судилося згоріти на вогніна власному — залишиться лиш тіньта дим від попелища зрине вгору.Двигтить, як молот, моє серце хоре,та ти ж мене — і мертвого — зустрінь.Це ж я тобі назустріч завше йшов,і серце обпікалося тобою —знайди ж мене — під чорною ганьбою,межи слідами чорних підошов.
22.3.1972
<p>«Здається, нас ніколи й не було...»</p>Здається, нас ніколи й не було.Загублені у предковічнім міті,ми нібито й опали на суцвітті,бо наше дерево не одцвіло.А ти збирай, мій сину, гнилички,що падають додолу, ніби в казці.Хай придається вигадане щастя,у липові озуте личаки.Мовчання — перша заповідь моя.Страждання — друга, сподівання — третя.А з заповідей народився кетяг,що гронився — та змила течія.Тепер пливи, як пліт, поперед себе,до нього власні кості долучай.Цвіте у дикім полі молочай,а більше нам нічого і не треба.Бо нас ніколи так і не було,ми виросли між небом і землеюі оросили кровію своєюте, що неначе рана, запеклосьна грудях наших. Ось він — материкпреславного і пресвятого болю.Збагни ж, нарешті, сину, цю недолюі заховай глухонімий свій крик.
22.3.1972
<p>«Не потурай жалям. Бо то дарма...»</p>Не потурай жалям. Бо то дарма —своїм жалям намарне потурати.Уже таким тебе зродила мати,аби назнати, що то є — тюрма.А, може, й шляху кращого нема,аби себе об зорі обкарнати,коли між вами — ґрати, ґрати, ґрати,і вічність — за замками сімома.Щоб ти збагнув нарешті, хто єсиі задля чого ти єси у світі,а задля чого в’яли на суцвіттіоці отерплі тіні-голоси,що самотою тут були каралисьі тугою, неначе синню, брались.
