— Мене, володаря Іфрикії, намісника Аллаха на землі, ображає така мова з уст мого гостя, котрого я завжди поважав. Нехай йому буде соромно й увесь зворотний шлях важкі думки краятимуть серце. Та нехай Великий Аллах не карає його жорстоко за це. В інтересах нашого союзу я проковтну цю образу, а зап’ю її вином із твого келиха. Передайте мені келих мого гостя Хизир-бея.
Численні руки підхопили золоту чашу з дорогими каменями, несучи її до володаря. Руки та ноги Лук’яна віднімалися. У грудях утворилася порожнеча. Хизир витягнув шаблю і наказав йому стати на коліна. Дужі руки зігнули його тіло, бо сам Лук’ян зробити цього не міг.
Та щойно келих опинився у руці халіфа, з тріскотом розламалися плетені перетинки, завішані дорогими шовками, і натовп лучників майнув до зали. Втім, Хизир залишився вірним собі. Не встигло прозвучати оте «геть зброю», як реїси, перекидаючи яства, метнулися у напрямку халіфа, і лише троє повернулися обличчям до лучників, захищаючи своїм спину. Напад виявився настільки потужний, що кілька воїнів з палацу відразу ж упали на каміння, а морські розбійники по їхніх тілах затискали халіфа у кут. Стріли свиснули лише одного разу. Кілька реїсів упали, вражені ними, решта оберталися, хапаючи столи, з яких розліталися наїдки, та притискалися спинами до тих, хто тіснив халіфа. Лучники не наважувалися стріляти, бо ще далі був володар.
Де Агостіні перехопив рапіру в ліву руку, адже праве плече його наскрізь простромила стріла і, вискочивши з-за розсунутих щитів, уразив одного з воїнів. Одразу ж столи, якими боронилися реїси, зімкнулися, і лише вістря їхніх шабель щетинилися у бік ворога.
Заціпеніння Лук’яна зникло, щойно задзвеніло залізо. А руки самі підхопили шаблю, що впала на підлогу біля враженого стрілою реїса. І, зайнявши своє місце поруч з іншими, він кинувся у напад. Шабля виявилася на диво важкою. А кілька ударів супротивника, відбитих напрочуд вчасно, змусили його відступити. Та незбагнена сила знову кидала Лук’яна уперед, і ворог задкував. Знову засвистіли тятиви луків. Удар у бік виявився настільки сильний та неочікуваний, що коліна підігнулися раптово, і тоді поруч опинився П’ялі-араб. Кілька потужних ударів змусили ворогів відсахнутися, а груба сильна рука відтягла пораненого подалі за щити.
— Дайте нам вийти! — вигукнув Хизир. — Дайте вийти з палацу, інакше, клянуся Аллахом, загине ваш володар!
Навколо халіфа залишилося четверо воїнів, і їх дедалі більше затискали в кут. Той, хто наважувався зробити випад проти реїсів, одразу ж падав, простромлений наскрізь. Тепер Мухаммад Аль-Хасан не мав вибору. Він підніс руку.
— Накажи сторожі розступитися! — вимагав Хизир. — Накажи в ім’я Аллаха! Інакше перед тим, як померти, ми знищимо тебе.
Господар палацу зупинив різанину. Він більше не був господарем становища і розумів, що далі усе залежить від ворога.
— Халіфе, — промовив у повній тиші Хизир-бей. — Я віддаю свою шаблю, і ти зроби те саме. Нехай четверо твоїх воїнів стануть по ліву руку від тебе, а четверо моїх по праву від мене. А ми з тобою пліч-о-пліч, як і належить союзникам, підемо в їхньому супроводі, аж доки дістанемося галер. Лише так ти можеш уникнути загибелі. Нам не звикати. Ти забув, о великий володаре, що реїсам не дарує смерть Великий Аллах. Вони самі шукають її, доки не знаходять.
Халіф усе розумів. Його шаблю прийняв один з воїнів, ставши з лівого боку. Сторожа розступалася, пропускаючи обох володарів. Реїси розташувалися з правого боку. П’ялі-араб, кинувши легке тіло Лукані на ліве плече, іншою рукою тримав стіл, затуляючись ним від лучників. Те саме зробили ще двоє реїсів. Процесія рушила до узбережжя. Натовп супроводжував її до галер, де вже точився рух. Команда, зрозумівши що до чого, ставила вітрило. Весла занурилися, готові спороти гладь. Трап стояв, готовий прийняти бейлербея усіх морів.
Вони зупинилися перед трапом, і Хизир наказав занести поранених. Лише тоді погляд його втупився у ворога. Вони дивилися обличчя в обличчя, далі беззбройні. А четверо воїнів застигли у кожного за спиною, здатні діяти будь-якої миті. Поруч завмерли й численні лучники, проте обидві гармати на носі галери загрозливо дивилися жерлами в натовп; у руках канонірів димів ґніт. Запанувала тиша.
— Ти зрадив справу Аллаха, це бачили усі, — промовив Хизир-бей, — і тепер ціла Іфрикія показуватиме пальцем на твої галери, коли вони плистимуть уздовж узбережжя. Але це ще не все. Ти набув справжніх ворогів. Іменем Великого Аллаха присягаюся скарати тебе.
Весла спінили воду ще до того, як масивна постать ватажка реїсів зникла за щоглою. Жодна стріла не полетіла у бік галери, до якої повним ходом ішли тепер ще дві. П’ятеро халіфських галер, що стояли в бухті, не наважилися атакувати. Повернувши у протилежний від Аль-Джазаїра бік, усі троє вдало обминули флот халіфа та вийшли у відкрите море.