— Учинок, гідний воїна, — їдко зауважив магістр, хитаючи головою.
— Як би то не було, — знову втрутився понтифік, — зараз не час розбиратися у подробицях, свідків яким просто нема. Нас цікавить цей колишній синьйор. І з огляду на теперішні події ми можемо якщо й не виправдати його, то розглядати як заблудлу вівцю. І якщо цей Марко зумів би послужити Господній справі, я сам би вимолив прощення для нього у Господа нашого, а Свята Церква, гадаю, відпустила б йому ці невольні гріхи. Ось для цього ми й запросили вас, маркізе. Нам відомо, що імператор Карл призначив вас командувачем гвардії, яка формується тепер у Мадриді та Барселоні для походу на Туніссу. Справа, яку ми тут замислили, передбачає обезголовлення того самого дракона одним ударом. Святій Церкві потрібна людина, яка зуміє переконати нашого заблудлого брата.
Посмішка маркіза виглядала відверто кривою.
— Тобто я в особистій зустрічі повинен переконати того, хто, за вашими ж словами, не відходить від ватажка морських розбійників ні на крок. У їхньому лігві? Я маю схилити Марка де Агостіні вбити Барбароссу?
— Ви правильно усе розумієте, маркізе, хоч і висловлюєтеся дещо прямолінійно, — зауважив Клементе. — За вмілого підходу це не така вже й безнадійна справа. Кажуть, він і там носить хрест, отже, цього грішника ми не втратили остаточно.
— Отець Клементе має рацію, — зауважив понтифік. — Ми мусимо боротися за кожного заблудлого сина Божого. Тим паче, коли ціна настільки висока. Знайдемо спосіб послати йому звістку, і, знаючи, що вона від вас, маркізе, де Агостіні обов’язково відгукнеться. А ви від імені Святої Церкви і від мого імені запропонуєте йому прощення усіх його гріхів, повернення титулу, а про суму винагороди — це нехай буде на ваш розсуд. І ще одне. Іноді Провидіння саме розставляє усе по місцях, як належить. Уже кілька років Джулія Сфорца — вдова після смерті барона. Ми влаштуємо його шлюб з цією благородною дамою, статки якої після смерті чоловіка зросли неймовірно.
— А чи не надто дорога ціна, Ваша Святосте?! — вигукнув кардинал.
— Ні, Святий отче, — похитав головою Фарнезе. — За досягнення цієї святої мети я готовий сплатити будь-яку ціну. Тож, готуйтеся, сину мій, підшукуйте необхідні слова, що дійдуть до розуму або душі цього грішника.
— На жаль, Найсвятіший Отче, таких слів нема, — зітхнув де Васто. — Щоб розуміти це, потрібно знати Марка. Його неможливо схилити на чийсь бік. Ця людина завжди йшла та йтиме до кінця у напрямку власних переконань, святі вони чи грішні — байдуже. Вони — немов стріла, випущена з арбалета. Доки живий, він ітиме туди, де вона застрягла, аж поки не зайде. Якщо навіть уявити, що наша зустріч відбудеться, його рапіра проштрикне мене наскрізь задовго до того, як я закінчу говорити, тільки-но Марко зрозуміє, про що йдеться.
— Ви перебільшуєте, маркізе! — вигукнув Клементе. — І причина — ваше небажання йти шляхом, який вказує Свята Церква! Усі ми знаємо, що ви наближений імператора, та водночас усі ми слуги Божі!
— Ні, Святий отче. Причина в тім, що я справді знаю синьйора де Агостіні. Великий Інквізитор кардинал Хіменес після розмови зі мною готовий був дарувати помилування Марку, якщо той визнає свої помилки як митця у зображенні людського тіла, адже це було основою звинувачень. Про Джулію Сфорца навіть не йшлося. І що ви думаєте? Я зумів переконати Хіменеса, але не переконав Марка. Він обрав вогнище.
Той, хто досі смиренно мовчав, озвався несподівано. Отець Бертольдо перехопив погляд Папи, і коли той зрозумів, що цьому Божому синові є що сказати, несміливо мовив:
— Ваша Святосте, якщо вже мова зайшла за грішників, які перебувають на службі у сатани, дозвольте і мені дещо сказати. Один з моїх посланців недавно повернувся з-за моря. Це вірний син Господа. Йому вдалося побувати у самому Аль-Джазаїрі, зміїному кублі маврів. Він приніс цікаві відомості. Нехай отець Бруно сам розповість. Так буде зручніше.
Монах, який увійшов з низьким уклоном, був невисокий на зріст, тендітної статури.
— Мир вам…
— Підійди, сину мій, — звелів понтифік. — Це правда, що тобі довелося побувати у самому лігві Сатани — Аль-Джазаїрі?
— Не зовсім, Найсвятіший Отче, — потупив очі монах. — Якби християнський проповідник з’явився за стінами Аль-Джазаїра, йому б одразу відрубали голову. Я був лише у фортеці Пеньон, яка стоїть поруч з Аль-Джазаїром — так близько, що з однієї на іншу можуть долітати гарматні ядра. Також я говорив зі солдатами імператора, які вже кілька років охороняють цей оплот Господа нашого. До них потрапляли полонені маври, та й один із солдатів гарнізону теж побував у полоні. Вони й розповіли мені, що у найближчому середовищі ватажка піратів Барбаросси є двоє християн.
— Двоє? — підніс брови Паулус Третій. — Про Марка де Агостіні ми вже знаємо. Хто другий?
— Про нього відомо мало. Звуть його Шейтан-бей. Але він виходець із християнського світу. Звідки саме — ніхто не знає. Кажуть, з якихось земель біля ріки Дунай.
— Розповідай усе, що знаєш, — наказав Фарнезе.