Ось як воно сталося насправді! Ось чому його, Данила, не один рік мучила думка про те, яким чином княжі вояки знайшли схов. Отже, не вистежили. На готове прийшли. У спогадах спливло худе нещасне створіння з тонкою, наче стеблина, шиєю та хиткою ходою. Данило силкувався, але не міг згадати обличчя того, про кого зараз мова. Пам’ятав лише, що воно здригалося разом із плечима від найменшого шурхоту та кожного слова. Чихоня. Ось. Прізвисько згадалося саме, бо личило не́здалі, яку важко було порівняти навіть із щуром. Прикре відчуття охопило його цілковито, змушуючи забути про сьогоднішні негаразди. Он як. А наздогнав би тоді у лісі або не послизнувся б у човні…
— Твоя черга, лицарю, — нагадав Данило, женучи геть спогади.
— А що тобі до князя? — не зрозумів той.
— Не мені. У пана мого шляхетного до нього борг. Князь після битви тієї його замок зруйнував, і родину вояки побили. Ти ж був там, знаєш. Шукає його дейхграф, усі ці роки шукає. Двобою прагне.
— Довго шукатиме! — розсміявся Гатило. — Перекажи своєму панові, що князь Михайло зрадив короля й підняв бунт, а розбитий ущент продався ворогові — московському цареві. Давно це було. Там і лишився. Кажуть, і того царя також намагався зрадити князь Глинський, та не вдалося. Замкнули у в’язниці. А де зараз — ніхто не зна. На Русі не з’являвся, і землі його король Жигимонт давно вірним людям роздав.
— Зле, — похитав головою Данило. — Дуже страждає гер Йоганн, господар мій, від боргу лицарського. Невтішну звістку принесу йому.
Грюк важких дверей перервав їхню розмову. Сторожа, яка зайшла до склепу, вивела обох до підвальної зали, де вже сиділи командант палацу, кілька наближених курфюрста, ван Герст із бароном та знайомий поплічник гетьманського полковника.
— Говори! — наказали Гатилові. — Чому ти витягнув зброю на площі?
— Це селянин-утікач мого князя, — відповів полковник. — Він не мав права залишати землі свого господаря без дозволу. До того ж, утік з війська, де повинен був воювати за наказом князя, і знущався з мене глузливими словами.
— Тепер ти, — дозволив командант.
— Говори, — наказав Данилові ван Герст, переклавши слова гетьманського полковника, бо той промовляв польською.
— Князь, про якого веде мову цей добродій, — незворушно пояснив Деніел, — зрадив короля Жигимонта. Отже, виходить, я мав іти до його війська, щоби воювати проти вашого ж короля? Я не зрадник. А землі залишив не з власної волі. Мене зловили та продали у рабство татари кримського хана, і лише втікши з полону, я потрапив до дейхграфа ван Герста, вірнопідданого Великого Імператора Карла Габсбурґа, якому надалі вірно служив. Зброї першим я не витягав. У чому ж моя провина?
Рада тривала недовго.
— Іменем Альбрехта Гогенцолерна, великого герцога та курфюрста Пруссії і Бранденбурга, наказую вам двом з’ясувати ваші особисті образи у двобої, який провести негайно у призначеному місці. Якщо ж сторони не бажають більше битися, наказую розійтися у примиренні та не порушувати спокою протягом усього перебування на землях Пруссії.
— Я не бажаю битися, — мовив Данило. — Але якщо цей лицар прагне двобою, то готовий стати проти нього.
— Я полковник коронного гетьмана польського короля, — знову завів Гатило, — і вважаю нижче своєї честі битись із простолюдином.
Суд закінчився. Їх вивели на площу та відпустили. Останній погляд колишнього сотника люто метнувся з-під шапки, ніби намагаючись запам’ятати того, кого й так не забув за стільки років. Торкнувшись берета, Данило зробив реверанс рукою і стримано вклонився. Нагайка свиснула так, що кінь Гатила загарцював на місці, захропівши від несподіваного болю.
Цокіт копит вщухав, гублячись між кам’яними будівлями Коніксберга.
Ватикан жив звичним життям. Оговтавшись від потрясінь, пов’язаних з останнім походом османів, коли турецькі галери мало не сягнули Рима, та безчинств германських найманців, покликаних, навпаки, захищати «вічне місто», осередок ласки Божої заспокоювався під полудневою спекою. Вулиці порожніли, особливо зі сонячного боку, і рух відбувався під протилежними стінами, захищеними будівлями від сонця. Здалека чулося цокотіння копит по бруківці, коли проїжджала карета в супроводі вершників, і тоді жінки з кошиками та брати у рясах лякливо притискалися до стін, пропускаючи ескорт.
Годинник на міській ратуші вдарив двічі.
Минув лише рік, відколи єпископ Алессандро Фарнезе, або ж отець Паулус, став тут господарем, але ті, хто бував у палаці й раніше, відзначали разючі зміни. Ці завжди похмурі покої втратили холодну порожнечу й набули життя та світла, яке зараз пробивалося до зали крізь величезну напівпрозору стіну з різьблених дерев’яних перетинок, обвитих зеленою лозою. У саді цвірінькали птахи. І звук від ударів підков по каменю якщо й долітав сюди, то остаточно губився у густому листі дерев.
Дзвони на ратуші змусили господаря покоїв прислухатися. Ні, браму не відчиняли. Здалося.
— Маркіз затримується, — констатував кардинал. — Не інакше, щось сталося. Можливо, плани імператора змінилися, і тоді все, що ми зібралися обговорити, — дарма.