Вілфорт прокинувся задовго до ранку від того, що зрозумів задум свого колишнього учня, через що розштовхав сонних робітників, наказав розвести вогонь і сам узявся за роботу. Стукіт збудив Деніела. Схопившись із лежанки, розлючений, він виліз на палубу, та одразу ж побачив, що почате учора Вілфорт робить без нього. Задовго до полудня гармата стала на своє місце.
Постамент — робота Деніела — простягався з-під неї мало не до середини палуби. Недарма тесля забагнув кривої деревини. Привезена учора дровиняка мала крутий загин. І після його обробки, встановлена під гармату, на початках утворювала рівний майданчик, далі підвищувалася, а ближче до середини палуби різко вигиналася до небес, наче збираючись позмагатися зі щоглою. Робітники й матроси лупали очима, не розуміючи, що станеться далі й куди від’їжджатиме гармата після пострілу, якщо крива опора так сильно загинається догори.
— Вогню! — гаркнув Деніел, розгинаючи спину.
Піднесли ґніт. Чорне широке жерло плюнуло вогнем у бік обрію, відкидаючи важелезне чудовисько від борту по щойно витесаній деревині. Усе відбулося за мить. Відкинута пострілом гармата, здавалося, мала пробити грубезним задом протилежний борт. Та шлях її круто завернув догори. Сталося диво. Не здатна вилетіти у небеса, вона зупинилася під власною вагою, а тоді потихеньку з’їхала на коліщатках донизу, ставши мало не на своє місце.
Здійнявся неймовірний галас. Кульгаючи на дерев’яшці, Вілфорт проштовхався до Деніела і повиснув у нього на шиї, намагаючись видертися догори. Гармату за хвильку запхали на місце. «Свята Еліза» стояла непохитно і після пострілу; здавалося, лише присіла, наче збираючись пірнути. Відпустивши Деніела, старий мало не бігав по її палубі, даючи настанови двом робітникам, які вже тримали весла у шлюпі.
Коли сідало сонце, ван Герст зійшов на палубу і спостерігав за дивом. Стріляла одна з найбільших гармат, витягнута на верхню палубу, а судно взагалі не розгойдувалося. Сила її відкату завдяки дивовижному пристрою була спрямована донизу, в морські глибини.
— Мілорде! — не міг заспокоїтися Вілфорт. — Це диво! Тепер навіть залп усіх гармат одного борту не виведе з рівноваги корабель! Відрядіть людей у ліси. Нам потрібні дерева з товстим та кривим стовбуром. Пошліть до Грюнса за робітниками. Нам бракуватиме рук! До весни всі флюїти стоятимуть готові до плавання.
Ван Герст усе розумів. Винахід робив переворот у морській справі, а йому давав змогу переозброїти флюїти, додавши таку вогневу міць, що навіть уявити важко.
Минуло більше місяця, коли Деніел нарешті зійшов на берег. Серед містян назбирали кращих ремісників, і робота кипіла. За нею він геть забув про те, що тепер багато чого не міг. А зараз стояв на засніженому горбку поблизу хреста й оглядався навколо.
Хлопець із найближчого села з криком біг до замку, сповіщаючи про повернення загону. Цей об’їзд виявився одним з найвдаліших за останніх кілька років. Жовніри на чолі з ван дер Моленом поверталися без втрат, а на мотузках вели кількох полонених. Ось тепер і в замку здійнявся неабиякий галас. Серед бранців був не абихто, а сам Гойс Триокий — той, який завдавав найбільше прикрощів містянам та мешканцям навколишніх сіл. Будучи безстрашним воїном, із зграєю саксонських розбійників, Триокий налітав, грабуючи місцевих мешканців без розбору, а прогнавши землями фризів, знову зникав у лісах Саксонії. Подейкували, що він справно платив данину місцевим курфюрстам, отримуючи таким чином надійний притулок на тамтешніх землях.
Та цього разу Триокий загрався. Його вели на мотузках попереду поплічників, а натовп вирував. У розбійників летіли каміння та крижані грудки. Люди викрикали прокльони, намагаючись дістатися до кривдників і просто подивитися на того, хто вийшов до них з мороку найстрашніших переказів.
Ось тепер у грудях по-справжньому заскиміло. Адже не один рік Деніел намагався вистежити та знищити ватажка розбійників. Тепер це зробив інший, тимчасом як сам він скиглив на перині, бо не зумів придушити миршаве створіння, не варте й одного пальця Триокого Гойса. Ось коли бажання жити прокинулося не на жарт. Рука стиснула гарду палаша у бажанні наздогнати втрачене.
Страта Триокого мала відбутися за місяць після повернення дейхграфа Йоганна, котрий вирушив до Брюгге на аудієнцію до штатгальтера, за допомогою якого розраховував домогтися швидкої відповіді імператора Карла. Забувши про флюїти, Деніел чи не увесь час проводив із мечем і алебардою. Руки його зміцніли, хоча грудям іноді ще бракло повітря. Та головне було в іншому. Кудись поділася його твердість духу, якої вчив Кунрад. І ті, які завжди були поруч, не могли йому допомогти.
Обираючи жовнірів для двобоїв, Данило знав, що відбуватиметься далі. Нехай йому бракло духу, але хист та досвід воїна не давав здурити себе. І щоразу, стаючи до бою, він бачив, як стримують силу власних ударів його супротивники, як шанобливо відводять очі, коли криками й лайкою він домагався протилежного.
І одного разу, коли вже несила було вгамувати власну лють, він кинувся на ван дер Молена.