— Бийся, Молене! Бийся як належить, якщо ти не жінка!
Двобій скінчився швидко. Після одного з потужних ударів Данила меч вилетів з рук ван дер Молена й застряг у снігу.
— Мастере Деніеле, — розвів руками Молен, — я не битимуся з вами, мов із ворогом, хоча ви готові порубати будь-кого з нас. Гер Йоганн не схвалить цього. Кажіть що хочете, але так б’ються у битві, і якщо ви скалічите когось із жовнірів, нехай простить вас Господь.
— А ти вважаєш, я готовий до битви? — заглядаючи йому в очі, запитав Деніел. — Скажи, Молене! Скажи, що готовий, і тоді нехай уже тебе простить Усевишній, коли мене проштрикнуть наскрізь!
Той, не витримавши погляду, заховав очі.
Починало сутеніти, коли підвальним коридором залунали важкі кроки. Сторожа вклонилася.
— Відчиніть ворота, — наказав Деніел. — Хочу подивитися на бранців.
Його пропустили. Гойс Триокий сидів у закутку, прип’ятий ланцюгами. Його обличчя схудло й заросло бородою. Погляд лише раз ковзнув по кремезному лицареві, який увійшов до склепу.
— Підведися! — звелів Данило.
Той мовчки виконав наказ.
— Чому тебе кличуть Триоким?
— За третє око на потилиці, мілорде, — відповів той, — яким я бачу, що діється позаду мене.
— Чому ж воно не врятувало тебе цього разу?
— То не так, — невесело посміхнувся розбійник. — На мені нема навіть подряпини.
— Тебе стратять на площі у Грюнсі, — мовив Деніел.
— Отже, така воля Господа нашого, — схилив голову той.
— Ти не боїшся?
— Ні, мілорде. Колись це мало статися.
Просунувши руку крізь ґрати, Данило кинув йому під ноги мішечок, а на запитливий погляд полоненого мовив:
— Поїж. Я накажу годувати тебе.
Третього дня, зібравши шістьох арбалетників, Деніел звелів сторожі вивести полоненого під стіни замку.
— Мастере Деніеле, гер Йоганн не схвалить цього, — нерішуче обізвався Крюйс, старший охорони замку. — А мастер ван дер Молен…
— Сьогодні тут нема ні дейхграфа, ні Молена. І я наказую тобі.
— Воля ваша, мастере Деніеле.
Бранця вивели під стіну і зняли з нього кайдани. Триокий Гойс стояв, відтираючи зап’ястки, і запитливо дивився на ворогів. Витягши палаша, Деніел наблизився до нього.
— Чи володієш зброєю? Чув, що ти вправний воїн, — мовив Деніел.
— Звісно, мілорде, — з легким поклоном відповів той. — За мого способу життя це належить уміти.
— То станеш зі мною до бою. Обери зброю. Бій буде на смерть. Не хочу дурити тебе — якщо ти переможеш, тебе однаково не відпустять і стратять на площі у Грюнсі.
— Навіщо ж мені битися? — не зрозумів Триокий.
— Щоб не загинути сьогодні. Страта відбудеться за місяць, не раніше. Хто зна, що може статися за цей час?
— Значить, я битимуся. А зброю, мілорде, оберіть самі.
Стоптаний сніг рипів під ногами на морозі. Люди та коні, які оточили місце двобою, видихали у колюче повітря струмені пари. За цією стіною починався ліс, і невеличке поле між ним та стіною замку було безлюдне, як і завжди цієї пори. Сторожа мовчала, похмуро поглядаючи на супротивників, які застигли один перед одним. Коні хоркали, переминаючи копитами.
Залізо задзвеніло зненацька, хоча цієї миті чекали усі. Вони закрутилися у двобої. Триокий виявився на диво прудким, а його рухи нагадували павука. Він тримався на низько зігнутих ногах і навіть час од часу торкався снігу вільною рукою, намагаючись підсісти під супротивника та дістати його ноги, а при нападі згори одразу відступав, опиняючись далеко. Ноги його не ковзали, а тіло, опиняючись щоразу то над однією, то над іншою ногою, робило гострі випади з різних боків.
Обоє не поспішали, вимацуючи зброю іншого своїм лезом, і лише тоді кидалися на ворога. Данило знав толк у бою і не сподівався на швидку перемогу, натомість беріг сили. Вивчивши супротивника, почав насідати, намагаючись здобути перемогу сильним ударом, але Триокий щоразу спромагався стати у незручну для атакування позицію.
Ноги Деніела почали наливатися важкістю, і Гойс відчув це. Палаш у його руках пришвидшив рух, і тепер противник, більший від нього, мусив зайняти відверто захисну позицію. А Триокий, здавалося, не знав утоми. Деніелу ледве вдавалося відбивати його випади, дістати ж ворога годі було сподіватися. Відчуття, що грудям починає бракувати повітря, змушувало зупинятися ноги, і це збільшувало перевагу Триокого.
Розуміючи, що двобій закінчується, Данило з криком пішов у наступ, але навіть уся премудрість Кунрада в руках, що слабли із кожною миттю, не могла врятувати. Перехопило подих, і він лише якимось дивом відбив три удари супротивника, відступивши до стіни. Згадка про інший двобій, у якому вважав себе переможеним, прийшла несподівано та невчасно. Видіння закутаного у темну тканину супротивника, утричі слабшого від Деніела, знову постало перед очима. Тепер усе було навпаки. Утричі слабшим був зараз він сам… А отже…