— Трапляється по-різному, — зітхнув той. — Напевно, я таки прогнівив Його. Але скажи, Маліку, де довелося побувати тобі за цей час і що ти привіз такого, чого не куштували у Тлемсені? Чарівний запах твоїх трав чути ще від старої мечеті, тож я насилу стримав себе зранку, аби не заважати твоїй торгівлі!
— Я прийшов із караваном мудрого Абу Рашида, в якому з тридцяти двох верблюдів семеро моїх. За цей час я побував у Аравії, а потім торгував на землях еміра аль-Мохаммада, де зараз спокійно. Аллах дарував мені роки та світлий розум, проте старість уже відчувають усі мої кістки від верху до низу. Можливо, це останній мій караван. Нехай далі подорожують нащадки. Ось Масуд. Він походить із шанованої родини.
Юнак, який стояв поруч, вклонився та привітав Абу Гафара.
— Минулої весни я віддав йому свою молодшу доньку. Він має хист до торгової справи і повинен годувати сім’ю. Щоправда, тепер кругом стало небезпечно. А у вас, я чув…
Малік несподівано замовк, оглядаючись навколо.
— Великий Аллах дбає про нас, мудрий Маліку, — звів руки до неба наглядач базару. — І чутки, що доходять до земель, де бувають твої каравани, не завжди правдиві. Так, Аль-Джазаїром тепер правлять реїси, а у Тлемсені сидить також людина Хизир-бея, і я вже не вершу суд. Усе правильно. Але скажи іншим торговцям — нехай ведуть сюди каравани. Хизир не кривдить чесних таджирів. Так, із реїсами іноді важко, але не вір тому, хто розповість, наче вони тут роблять що хочуть. Сінан тримає порядок, а еміри, навіть ті, які не бажали коритися, тепер потяглися сюди. Нехай бейлербей усіх морів запроваджує тут османські порядки, але всі ми діти Аллаха! А чим більше купців розкладе товари ось тут, тим твердіше стоятиме Аль-Джазаїр. Хизир розуміє це. Донедавна сюди плавали навіть венеційські галери.
— Ось як… — замислився Абу Малік. — Тоді перекажи Хизирові те, що розповім тобі. Я знаю — Аллах свідок — ти завжди дбав про чесних таджирів. Тому розкажу тобі те, що почув від венеційського негоціанта, котрий не раз вантажив нашим товаром свою галеру. Венеційці відійшли від союзу із правовірним світом. Вони не торгують більше з османами та бедуїнами Аравії. Їхні дожі уклали нову угоду з Карлом, володарем усіх християн, і тепер під його владою.
— І що? — не зрозумів Гафар. — Хіба правовірні мусульмани не мають досить власного краму, щоб обійтися без них? Я чув про багатства Венеції, що по той бік Ак-Денізу, але чого з того, що належить їм, не маємо ми? Магриб має усе — зерно та зброю, худобу, тканини, дорогоцінні камені… Всевишній нагородив нас усім.
— Ти добре кажеш, Аллах усе чує, — згодився Малік. — Але я ще не все розповів. Жозефо, цей негоціант, — не найгірший із невірних. І він не хотів би, щоб оце сталося. Йому було добре торгувати з нами. То слухай, мудрий Гафаре. Жозефо прочув таємницю, яку вже знає багато хто за морем. Невірні готують похід. Дуже великий похід, іще більший, аніж той, що забрав у правовірних дітей Аллаха Туніссу. Вони збираються йти на Аль-Джазаїр, на Тлемсену, на увесь Магриб, який звуть Іфрикією. Навіть ті, хто там, у них, воював між собою, тепер збираються докупи, щоби знищити правовірних дітей Аллаха. Венеція віднедавна також із ними. Жозефо казав, у них стільки кораблів, що кінець каравану ще не залишить берегів Іспанії, коли передні вже сягнуть Аль-Джазаїра.
…Шестеро реїсів ішло проходом поміж краму, який таджири починали збирати у клумаки, щоб вантажити на гарби або верблюдів. Той, хто неквапно крокував попереду, був невисокий, чим вирізнявся поміж інших. А ще усе його тіло було закутане у темну тканину, яка покривала й голову, залишаючи відкритим лише одне око. Права долоня його покоїлася на руків’ї легкої шаблі, прикрашеної каменями. Усі п’ятеро йшли повільно, та від поглядів торгівців не сховалося, що ватажок накульгує.
Побачивши Гафара, закутаний приклав руку до грудей та ледь помітним кивком голови висловив йому шану, отримавши таку саму відповідь.
— Як минув день, Абу Гафаре? Чи не сталося чогось поганого? — здалека запитав незнайомець.
— День минув добре. Нехай береже тебе і нашого володаря Всемогутній Аллах!
Усі шестеро рушили далі.
— Хто це? — запитав Абу Малік.
— Шейтан-бей. Дехто кличе його Фаз-Шейтан. Один з їхніх ватажків. Одна з багатьох могутніх рук самого Хизира. Така сама, як Сінан або П’ялі-араб. Або Торгут-реїс.
— Фаз-шейтан… — повторив купець. — Бий шайтана… Що може означати таке прізвисько?
— Кажуть, колись він урятував життя самому Хизирові. Приймаючи рішення, бейлербей усіх морів обов’язково радиться з ним. Сьогодні я розповім йому все, що почув від тебе. А ще…
Тепер крадькувато озирнувся і наглядач.
— А ще… Кажуть, у битві він отримав поранення, і праве око його дуже спотворене. Та ним він бачить! Шейтан-бей завжди його ховає, але… Якщо, нехай береже нас Аллах, він подивиться на когось отим скаліченим оком — горе тому нещасному!