Йоганн ван Герст стояв у приймальній залі, впираючись руками у стіл, а важким поглядом у склепіння головного коридору, звідки лунали кроки. Пряме світле волосся, вражене першою сивиною, завмерло на плечах, а довгий горбатий ніс ще більше нагадував постать самого дейхграфа. Дебелий широкоплечий воїн застиг позаду, склавши руки за спиною у німому очікуванні. Його постать виражала спокій та впевненість, проте погляд висловлював неабияку напругу.
…Він прибув у супроводі геральда, зовсім не схожий на тих двох, які запам’яталися господареві замку на решту життя, хоч уся їхня роль зводилася лише до передачі дурної звістки. Обличчя цього посланця, на відміну від попередніх, не висловлювало взагалі нічого, а уклін виявився настільки швидким, що налаштувати себе у дейхграфа не залишалося часу. Посланець був огрядним, а байдужі скляні очі мовчали. Він витягнув з-під плаща цидулку і, розкрутивши папір, почав монотонно читати:
— Ми, Карл П’ятий Габсбурґ — Обраний Імператор усього християнського світу, король Германії, Іспанії, Кастильської і Арагонської корон, Балеарських та Канарських островів, Індій і антиподів Нового світу, ерцгерцог Австрії, герцог Бургундії, Фландрії, Брабанту та Люксембургу, пфальцграф Голландії, Зеландії, Намюра та Русельона, государ багатьох королівств Азії та Іфрикії, вважаючи себе Першою особою Священної Римської імперії та враховуючи міркування про її благо та процвітання, схвалюємо прагнення нашого вірнопідданого дейхграфа Гронінґена Йоганна ван Герста стосовно відкриття нових земель у вест-індійському напрямку та всіляко сприятимемо їхньому здійсненню.
Йоганн продовжував стояти у тій самій позі, ловлячи кожне слово гінця, проте здавалося, що насправді перебував десь далеко, тому й був більше схожий на статую, ніж на живу людину. Посланець був фламандцем і перебував на службі у штатгальтера. А тому все підказувало ван Герсту, що чекати дива, навіть зважаючи на усі підстави, не варто. Але він чекав, не здатний нічого зі собою вдіяти. Чекав, стискаючи кулаки, якими впирався у стіл, наче це могло допомогти.
— Враховуючи інтереси Корони та усього християнського світу, ми наказуємо нашому вірнопідданому дейхграфові Гронінґена Йоганну ван Герсту перекласти повноваження з охорони дамб у Фризьких землях на людину, прислану штатгальтером, та відбути з трьома кораблями, обладнавши їх гарматами й абордажними командами…
Дихання ван Герста готове було зупинитися. Невже таки настав отой час, коли, зборовши усі перепони, він підніметься на місток «Святої Елізи», щоб відчути вітер далеких західних морів, який прилетить передвісником справжніх змін у житті не лише його, а й…
— …у води Середнього моря до острова Корфу для участі у військовій експедиції об’єднаного християнського флоту проти берберських піратів.
Решту слів його вуха вже не чули. Вони продовжували відбиватися луною десь там, у голові, проте змісту ван Герст уже не розумів. Щойно його надії, укотре виплекані ще кількома довгими роками, канули у ті самі морські глибини, які не раз відбирали життя мореплавців. Його життя вони забирали поступово, не за один раз, але від цього лише зростав біль.
Обличчя Деніела залишалося непроникним, хоча той уважно слухав, а тому добре розумів, що відчуває зараз господар. Та у грудях стислося, щойно дійшов зміст слів посланця. Досі, слухаючи цей безбарвний голос, він переймався лише одним — доведеться плисти до далеких, ніколи не бачених земель чи ні. Тепер напруга, яку висловлювали його очі, неймовірно зросла, а слух жадібно ловив кожне слово.
— У призначене місце прибути до липня року тисяча п’ятсот тридцять восьмого від Різдва Христового під командування адмірала Імператорської ескадри синьйора Андреа Доріа з Генуї і, ставши на якір біля західного узбережжя острова, чекати розпоряджень означеної особи.
Зміст сказаного доходив до Деніела дуже повільно, наповнюючи тіло новими відчуттями. Дейхграфові, якому він служив, імператор наказував відплисти туди, звідки не так давно повернулася «Свята Еліза» з двома іншими флюїтами. В уяві одразу постало вороже судно з низькою посадкою, двома рядами довгих весел та єдиним вітрилом. А ще він побачив поруч із щоглою низьку на зріст постать, цілковито закутану в чорне. Ці відчуття неймовірно бентежили. А далі у нього майже наживо впирався пронизливий погляд очей, які нічого не боялися.
Два дні Данило ходив, наче примара, не здатний перейматися іншими думками, а на третій постукав до покоїв господаря.
— Мілорде, скажіть, заради Бога, що нас чекає? Ми готуватимемося до плавання? Куди?
— У нас немає вибору, — відповів гер Йоганн. — Зараз нам не залишається іншого. І якщо нічого не зміниться, попливемо знову до Середнього моря. Тебе це хвилює?
— Мені треба знати, що замислила ваша милість, щоб якнайкраще підготуватися.
— Колись ти не був таким… — ван Герст змучено відсунув карту і впав у крісло. — Ти червонів, знічувався і не вмів ховати власних думок. Тепер навчився, принаймні сам так гадаєш. Але не від мене.
— Не гнівайтеся, мілорде, — опустив очі Деніел. — Я лише хотів…