— Єслі пан єст войовнікем, як може вітваряч перфумі? — вигукнула вона. — Чім єст ріцарж, кторі ошукує кобіет?
Тепер замислився уже Лук’ян, та інтонації Едвіни допомогли зрозуміти сказане.
— То ти вважаєш, я брешу?
Він витягнув шаблю з піхов, що висіли на стіні, та вийшов на середину зали. Очі полонянки злякано блиснули. Гостре блискуче лезо зі свистом почало виписувати дивні лінії навколо його тіла, а руків’я наче саме липло до долоні, опиняючись то в одній, то в іншій руці воїна. На низенькому столикові у куті стояв блискучий мідний глечик дивакуватого вигляду, який Халіла щодня наповнювала питною водою. Його руків’я було тонким та викрученим, так само, як і довгий носик. Ув одному з таких чудернацьких рухів шабля підхопила його кінцем за руків’я і, розвернувши, поклала боком на столик, а наступним рухом вістря рубонуло згори, глибоко врізаючись у дерево.
Узявши глечик, Лук’ян підійшов до Едвіни. Удар був таким, що вістря розрубало лише з краєчку довгий та кривий носик у нижній частині, недалеко від місця, де він виходив з глечика.
— Для чего пан зепсул дзбан? — не зрозуміла вона.
Закликавши Халілу, Шейтан-бей наказав їй принести квітів жасмину і глини. Він швидко пообривав пелюстки, наталував їх у глечик та приладив кришку на місце, а потім обмазав глиною, щоб вона трималася. А далі на тому ж столикові опинилася лампадка. Викресав вогню і запалив її, а потім зліпив більший шмат глини і, нахиливши глечика, вдавив його у цю масу. Тепер глечик стояв нахилений, наче з нього збиралися наливати воду. Дно там, де починалося руків’я, не торкалося столу, і його грів вогонь лампадки, а викривлена частина носика ледве не торкалася прорубаним отвором дошки. Саме під нього Лук’ян підсунув вістря шаблі, яку плазом поклав на стіл.
Згодом у глечику почало гудіти, і з носика тоненькою цівкою пішла пара. Йому довелося відсунути лампадку трохи далі, щоб не дати зіллю закипіти. Й одразу ж було запалено ще один вогонь. Маленький вогник воскової свічки Шейтан-бей підсунув під ту частину носика, яка була між зробленим отвором та глечиком. Глина, що тримала нахилений посуд, підсихала і тріскала.
Тепер жінка дивилася на його дива з іще більшим переляком, аніж тоді, коли шабля опинилася в руці її несподіваного рятівника. Пара продовжувала виходити з носика, і вода краплями падала з нього на дошки. Гудіння у глечику ставало м’якшим та тихішим, і вони мовчки чекали. Лише раз, глянувши йому в очі, Едвіна недовірливо мовила:
— Пан єст чарноксіезнік? У нас за таке могут спаліць на вогне…
Однак «чаклун» лише посміхнувся і, взявши її за руку, обережно посадив на килим зовсім близько від вогню. Відчуття, що виникли від цього торкання, чарували. Її плече виявилося тоненьким та ніжним, а крізь тонку тканину відчувалося тепло. Вона не забрала руки. Так і сиділа, підібгавши під себе ноги, й дивилася на язик полум’я, що не торкався мідного денця.
А далі край прорубаного отвору почав мокріти. На ньому поволі утворилася крапля, що нависла, збираючись упасти. Крапля ставала більшою і раптово, зірвавшись, таки впала на блискучу поверхню клинка. Та лише дочекавшись третьої краплі, Шейтан-бей витягнув зброю з-під глечика й підніс вістря до самого її обличчя. Тонкий запах жасмину досягнув носа Едвіни, і вона несміливо простягла руку. Тоненькі пальці мазнули по залізі, забираючи щойно створене диво. Вона понюхала парфуми і несамохіть торкнула ними себе по щоках, а потім по шиї.
— Войовнік ствожил перфумі, — майже по складах промовив Лук’ян. — Ріцарж нє ошукал кобіету.
Вона дивилася йому в очі, не здатна відвести захопленого погляду, і тоді, відклавши шаблю на килим, Лук’ян наблизив обличчя й торкнувся її волосся. Запах жасмину був довкола. Він плутався у ньому, залазячи неймовірним дурманом у голову, а часте дихання полонянки довершувало це божевілля. Не можучи більше опиратися, він стиснув обійми.
Минула зима. Яскраве полуденне сонце уперше за стільки днів по-справжньому підсушило стіни та вежі, проте замок Гронінґен, заклякнувши за довгу холодну пору, не збирався оживати. Туман рідшав, і його молоко продовжувало стікати кам’яними стінами на луки з пожухлою травою, що народжувалася з-під снігу, готова зеленіти під першими променями. Хвилі прибою швидко розбили залишки криги і тепер жваво накочувалися на берег, закликаючи країну мореплавців до дії.
Неквапний стукіт твердих та упевнених кроків далеко розносився коридорами замку. Здавалося, він мав на меті збудити все, що міцно заснуло впродовж довгої зимової пори. Важкі черевики товкли по камінню, віддаючи луною у нескінченних лабіринтах стін та підземель, якими щодня ходили невтомні ноги їхніх мешканців. Ці кроки звучали інакше. І від них знову, як траплялося вже двічі багато років тому, гучно калатало неспокійне серце господаря похмурих покоїв.